У нашому місті — сніг
Віктор Кордун
До нашого міста
не знати коли й кудою
закрався сніг
Вже всі
із середини зіниць до пучок
все болючіше відчувають його білину
вже всі диктори радіо й телебачення
і всі газетні шпальти
від ранку до ночі
кричать
кричать
що в місті — сніг
але ніхто не може його
виявити
Тільки:
варто друзям чи незнайомим потиснути одне одному руки або ледь торкнутись плеча як обоє біліють і кам'яніють назавжди їх звіддалік обходять на тротуарах і жіноче волосся розростається так що дарма обрізати жене за пасмами снігу невикритого і деревам трамваям та людям важко в ньому і важко дихати і дзиґарі цокотять цокотять не маючи сили спинитися хоч давно непідтягнені гирі вже лежать на підлозі і вогонь горить і горить боячись ворухнутися а дрова геть уже витліли тільки б не гірше тільки б не гірше і одні жінки народжують підряд без зачаття вже мабуть по восьмій дитині а інші роками здержують у собі єдину і ніхто більше не виходить на вулицю будинки витиснули із себе вікна і двері і в глухих своїх стінах стискаються і стискаються вже кутки рівніші за стіни і мовчки в кожному домі без їжі сну всі затято тешуть єдиного через усе місто тешуть величезного хреста
До нашого міста
не знати коли й кудою
закрався сніг:
дні минаються
минаються ночі
але час стоїть
Про вірш
Твір являє собою екзистенційну та сюрреалістичну притчу-антиутопію про метафізичне й тоталітарне омертвіння соціуму, де всепроникний «сніг» постає відчуженою силою колективного паралічу, страху та зупинки історичного часу.
Історія
Віктор Кордун — один із найвиразніших представників «Київської школи поезії», що сформувалася наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років як герметична опозиція до радянського соцреалізму та публіцистичного пафосу офіційно визнаних шістдесятників. Поети цього кола (В. Кордун, В. Голобородько, М. Воробйов, С. Вишенський) культивували чистий естетизм, міфопоетичне мислення, сюрреальну метафорику та відмову від компромісів із цензурою, через що зазнали переслідувань, виключень з університетів та тривалого примусового вилучення з легального літературного процесу.
Поезія «До нашого міста не знати коли й кудою закрався сніг...» виростає з атмосфери задушливого застою та тиску брежнєвського тоталітаризму 1970-х років, коли публічний простір наповнювався демагогією («всі диктори радіо й телебачення і всі газетні шпальти... кричать»), але реальне життя соціуму деградувало в стан оніміння, підозри й атомізації. У легальному друку такі тексти з'явитися тоді не могли й циркулювали переважно в самвидаві та вузькому середовищі київського андеґраунду до виходу знакових збірок доби перебудови й незалежності («Кущ», 1992).
Форма
Твір становить собою модерний астрофічний верлібр (вільний вірш), розгорнутий як єдиний синтаксичний сувій без жодних розділових знаків кінця речень, що наближає його до техніки потоку свідомості або ліро-епічної псалмоподібної декламації. Відсутність традиційної метрики, строфіки та рими компенсується потужним внутрішнім синтаксичним паралелізмом, анафоричними нашаруваннями («і деревам... і важко... і дзиґарі... і вогонь... і одні жінки...») та рефренним кільцем («До нашого міста не знати коли й кудою закрався сніг...»).
Ритмомелодика тексту моделюється повторами-заклинаннями («кричать кричать», «стискаються і стискаються», «тільки б не гірше тільки б не гірше»), які створюють ефект нагнітання панічної клаустрофобії та звукової імітації безперервного механічного руху («дзиґарі цокотять цокотять»), що контрастує з абсолютним заціпенінням простору.
Як читати
Образна тканина поезії ґрунтується на деконструкції традиційного для поезії мотиву білого снігу: тут він позбавлений конотацій чистоти чи первозданності й перетворений на зловісний маркер ентропії, мороку й омертвіння. Білина діє як невидима, але фізично відчутна інфекція («із середини зіниць до пучок все болючіше відчувають»), що знищує людську комунікацію та емпатію: найменший жест солідарності (потиск рук, дотик до плеча) миттєво перетворює суб'єктів на закам'янілі соляні стовпи відчуження.
Сюрреалістична апокаліптика простору передана через мутацію звичних законів фізики та буття: вогонь боїться ворухнутися на витлілих дровах, гирі годинника лежать на підлозі, але маятник продовжує цокотіти, будинки «витискають» власні вікна й двері, перетворюючись на глухі склепи. Мотив аномальних родів (одні жінки народжують без зачаття, інші роками стримують плід) символізує порушення фундаментального онтологічного порядку та родової неперервності людства під тиском абсурду.
Кульмінаційним символом тексту є спорудження соборного знаку страждання й спокути: мешканці, замкнені в індивідуальних помешканнях, одночасно «без їжі сну всі затято тешуть єдиного через усе місто... величезного хреста». Фінальна констатація зупинки часу («дні минаються минаються ночі але час стоїть») фіксує трагедію циклічного безчасся, де хронологічний плин вироджується в нерухому пастку буття.
Теми: Київська школа поезії · тоталітаризм і застій · екзистенційне відчуження · апокаліптичний сюрреалізм · зупинка часу · метафізика страху