Український вертеп
Віктор Кордун
Колядники завжди верталися з вирію,
як предки, поставши із мертвих, приходили в гості.
Приносили короб із хмарами, снами і звірами,
щоб не раз відбути життя на помості.
Додому вела їх звізда навпростець, над снігами,
і падала теплим обличчям господарю просто в долоні.
Як радісно йшли! — хоч не мали землі під ногами, —
волхви добіблейські — лишившись у смерті в полоні.
Це магія давня — сховатись від смерті за ляльку,
що виструже майстер (доречна ще й схожість портретна!),
та, щоб захистити від лиха, пристріту і ляку,
замкне усі душі навічно у скриньці вертепній.
Ту скриньку таїли в криївках поганського раю,
куди відлітали птахи, де трава зимувала із листом.
Коли насували, немов з того світу, сніги з-за Дунаю,
тоді Коляда вигравала-котилася полем сріблистим.
Вертеп оживав, як у вулику рій,
для вселенського дійства,
щоб знов чародійно минуле з майбутнім з'єднати:
співали колядки, сонця і голубок ліпили із тіста
і в небо пускали — будити весну коло хати.
Та князь Володимир навів пастухів з Віфлієма,
що дев'ять віків несли вість палестинську про диво.
Народ у Дніпрі похрестили з плачем, і кадила черемха...
Язичницькі душі ляльок похрестили
за кількасот літ святобливо.
Тоді до вертепу прибилася діва Марія з Ісусом —
їй місяць насвітлював стежку,
а тьму насилав надовкола цар Ірод.
Тепло ще живе, ще корівка жує...
Запорожець підморгує вусом,
що Смерть тут не владна, — їй вдруге не сповнити вирок.
І янгол тріпоче крилами, як полум'я свічки
на людному вічі, —
багріє крайнебо іще з давнини і світанок займається ясен.
Всі ждуть — не діждуться урочої стрічі,
коли три царі із дарами приступлять до ясел.
...Було — і минуло. В покинутій хаті дяка, на горищі,
мороз оселився у стінах вертепу,
шурхочуть у сіннику миші,
що кинулись врозтіч ляльки — і застигли...
Кому це все треба?
Хтось ніби колядку заводить різдвяної ночі? —
То вітер хурделистий свище...
І тиша повсюди. Лиш тиша по тиші. —
Ця тиша сягає до самого неба.
Про вірш
Твір розгортає міфопоетичну історіософію вертепного дійства як сакрального простору зустрічі поганського прасвіту й християнського одкровення, що врешті-решт занурюється в трагічну елегійну тишу забуття й занепаду родової пам'яті.
Історія
Віктор Кордун — один із найяскравіших представників і співзасновників «Київської школи поезії» (поряд із Василем Голобородьком, Миколою Воробйовим, Михайлом Григорівим). Творче середовище київських герметиків сформувалося на межі 1960–1970-х років в атмосфері жорсткого цензурного тиску, ідеологічного розгрому «шістдесятництва» та примусового витіснення нонконформістських авторів у «внутрішню еміграцію» й андеграунд.
Поезія Кордуна позначена прагненням реконструювати дохристиянський праслов'янський міфологічний світогляд, розкриваючи архетипи колективного несвідомого. Образ вертепу в естетиці автора виходить далеко за межі традиційної барокової шкільної драми — він інтерпретується як глибинний сакральний ковчег, у якому закодовано генетичну пам'ять нації від сонцепоклонницьких часів крізь хрещення Русі до радянського бездуховного спустошення.
Мотив покинутої дяківської хати та морозу, що оселився у стінах вертепу, суголосний гіркому досвіду доби тоталітаризму, коли різдвяні обряди, колядування й традиційний ляльковий театр витіснялися на маргінеси й горища культури, перетворюючись на німий докір застиглих у порожнечі ляльок.
Форма
Твір являє собою розлогий поліметричний вірш, наближений за ритмічною природою до гекзаметроподібного логаеда або тонічного дольника з переважанням анапестично-амфібрахічних хвиль і перемінною анакрузою, що надає фразам епічного дихання та медитативної урочистості.
Текст організовано астрофічно (як суцільну поетичну фреску), проте в ньому чітко виділяється строфічний каркас із перехресним та суміжним римуванням (вирію — звірами, гості — помості; снігами — ногами, долоні — полоні), подекуди збагачений внутрішніми та асонансними римами, а також алітераціями глухих шиплячих та свистячих звуків у фіналі («свище», «тиша по тиші»), які матеріалізують відчуття космічної тиші.
Як читати
Центральним стрижнем твору є концепція синкретизму української культури: колядники прирівнюються до вирійних птахів і воскреслих предків («волхви добіблейські»), а вертепна скринька постає магічним оберегом, де майстер ховає душі від всепоглинаючого мороку небуття. Хрещення Русі князем Володимиром осмислено драматично — як синтез і водночас духовний злам, коли палестинська вість накладається на плач у дніпровських водах, а народні релікти тривало й «святобливо» християнізуються.
У вертепному просторі поєднуються євангельський сюжет (Богородиця, Ірод, ясла, царі з дарами) та карнавально-козацький міф незнищенності життя (вусатий Запорожець, що підморгує, стверджуючи безсилля Смерті). Ця двоповерховість барокового театру перетворюється на символ тривання українського буття попри історичні катастрофи.
Фінал твору змінює високий сакральний регістр на щемку трагедійну елегію: занепад вертепу в покинутій дяківській хаті, де панують мороз і миші, звучить як тривожне екзистенційне запитання про долю національної пам'яті («Кому це все треба?»). Мотив хурделиці й абсолютна, вертикальна тиша, що «сягає до самого неба», переводять конкретно-історичну втрату традиції в універсальний план космічної самотності.
Теми: Київська школа поезії · вертеп і різдвяна містерія · язичницько-християнський синкретизм · історіософія та родова пам'ять · національна самобутність · екзистенційна самотність і забуття