Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично ясна.
А між нами простір — гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б…
Половецьким хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.
Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зітхаєш в веснянім часу,
А мені ти — блакитним містом
В золотім полудневім меду.
А мені ти — фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар —
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим — даремний дар!
04.06.1925
Пристрасне звернення до полоненої Степової Еллади, чия антична краса й весняне цвітіння опинилися під копитом половецького степового хана.
Вірш входить до раннього циклу еміграційної поезії Маланюка, де туга за батьківщиною проєктується крізь призму античних та язичницьких міфів (культ Лади).
Опублікований у збірці 'Стилет і стилос' (1925), фіксуючи біль поета, відрізаного від рідного південноукраїнського краю непрохідним ураганом кордонів.
Чотиристопний хорей із чергуванням жіночих і чоловічих рим, ритміка якого нагадує язичницькі веснянки та старовинні заклинання.
Звуковий малюнок насичений сонорними й відкритими голосними, що передають медову теплоту сонця та простір степу.
Україна постає в образі сонячної богині Лади — Степової Еллади, чиє древнє тіло сповнене вічної античної ясності й весняної енергії.
Трагедія вітчизни передана через образ хижацького половецького хана: степова стихія сама поглинає й полонить власну культуру за браком захисного щита.
Поет відчуває нездоланну прірву розлуки, але плекає образ вишневого цвітіння як непорушний духовний орієнтир у чужому краї.
Теми: Степова Еллада · культ Лади · половецька стихія · туга за Батьківщиною · антична краса