Лежали скрізь замети сніговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надії
На кращих днів квітущих вороття.
Тоді весна крилом своїм махнула,—
І полилось і світло, і тепло,
І знов життя земля в собі почула,
І все навкруг засяло й зацвіло.
І степ старий,— і гордий, і багатий,—
Убрався скрізь в ясно-зелені шати,—
На їх з квіток процвітані лиштви.
Ожив, дихнув, і запашне дихання
Послав лісам, горам на привітання,
І світ почув: воскресни і живи!
1888
Величний сонет космічного масштабу, де весна проголошує землі святий наказ воскресіння й розквіту після мертвотного зимового полону.
Одинадцятий сонет циклу «Весняні сонети», написаний у серпні 1888 року в селі Олексіївка.
Твір перегукується з біблійною традицією пророчого слова та воскресіння з мертвих, органічно вплетеною в реалістичний образ відродження українського степу.
Поезія відбиває непохитну віру Грінченка в історичне безсмертя України, попри найтяжчі століття колоніального сну.
Канонічний сонет, написаний чеканним п'ятистопним ямбом із суворою симетричною архітектонікою двох катренів і двох терцетів.
Використання урочистої сакральної лексики («шати», «лиштви», «воскресни і живи») поряд із точними природними описами.
Зимові замети виступають метафорою мертвотного застою імперської цензури й духовного гніту, який здавався вічним і нездоланним.
Одягання степу в розкішні ясно-зелені шати з квітковими лиштвами — образ царственої гідності рідної землі, що скидає саван смерті.
Кульмінаційний наказ Всесвіту («Воскресни і живи!») стає категоричним імперативом буття: народ, який почув поклик весни, більше не може залишатися в могилі.
Теми: наказ воскресіння · розквіт степу · перемога над смертю · сакральна природа · історичне відродження