І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий,—
Він борозну найпершу проорав.
І цілини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насіння золоте
Впаде на їх,— на ниві неозорній
Хліб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на нашім полі!
Колись і ти, сівачу правди й волі,
На рідний степ повинен ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,
Країна вся неначе заніміла —
Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?
1888
Глибокий філософсько-алегоричний сонет, де образ орача цілини переростає в тривожний заклик до сівача національної правди й волі прийти на рідну ниву.
Дванадцятий сонет із циклу «Весняні сонети», написаний у серпні 1888 року.
У творі Грінченко синтезує біблійну притчу про сівача з реальною селянською працею та шевченківським ідеалом поета-пророка («І на оновленій землі...»).
Поезія безпосередньо звернена до української інтелігенції, яка зволікала з виконанням свого обов'язку перед неозорою занедбаною народною нивою.
П'ятистопний ямб канонічного сонета з чітким переходом від епічного опису оранки в катренах до напруженого риторичного звернення в терцетах.
Метафоричний ряд, опертий на фундаментальні землеробські поняття: «плуг», «борозни», «цілина», «скиби чорні», «насіння золоте».
Оранка цілини на одвічно-дикому пустирі символізує розрив із багатолітнім застоєм і започаткування нової культурної епохи важкими зусиллями першопрохідців.
Золоте насіння хліба — прозорий символ освіти, науки та національної свідомості, які мають впасти в благодатний ґрунт народної душі.
Фінальний докір-запитання («Країна вся неначе заніміла — чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?») розбиває пасторальну ідилію, ставлячи інтелігента перед судом совісті.
Теми: орач цілини · сівач правди й волі · обов'язок інтелігенції · заніміла країна · метафора засівання