Ти наді мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала.
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі
Із лихом, з горем вкупі жити;
І все кохання, що палало
У тебе в серці і не знало
На кого вилитись, — вповні
Ти віддала його мені.
В журбі життя ти доживаєш,
А все ти долі виглядаєш
Мені, і мною ти живеш,
І днів ясним в бездоллі ждеш.
1880
Зворушлива сповідь синівської вдячності й любові, сповнена щемкого болю за бездольне материнське серце, яке все життя віддало дітям.
Вірш належить до раннього харківського періоду творчості 17-річного Бориса Грінченка, написаний невдовзі після закінчення Харківського реального училища та складання іспиту на звання народного вчителя.
Поет виховувався в небагатій дворянській родині на хуторі Вільховий Яр; мати, Поліксене Лілічева, попри традиційне зросійщення маєткового побуту, оточила юнака безмежною турботою й материнським теплом, що назавжди закарбувалося в його душі.
Твір увійшов до першої поетичної збірки автора «Пісні Василя Чайченка» (1884), де відкривав цикл інтимно-біографічної лірики молодого митця.
Поезія написана плавним чотиристопним хореєм із парним суміжним римуванням (аабб), що відтворює інтонацію довірливої розмови та тихої материнської колискової.
Лаконічна фразеологія, багата на зменшено-пестливі форми й народнопісенні повтори, гармонійно поєднується зі стриманим елегійним ритмом.
Центральний образ матері постає втіленням самопожертви й християнського терпіння, для якої син є єдиним сенсом буття й променем надії серед життєвого мороку.
Мотив «бездолля» та очікування кращої долі переростає суто родинні межі, відлунюючи шевченківським мотивом недолі української жінки-матері в умовах соціальної та духовної безвиході.
Фінальний акорд утверджує нерозривний духовний зв'язок поколінь: материнська віра стає для поета оберегом і моральним орієнтиром на нелегкому шляху служіння рідному народові.
Теми: синівська вдячність · образ матері · жертовна любов · бездолля і надія · родинне коло