Кохана єдина! Ми вкупі з тобою
Робили над ділом святим,
Ми вдвох однією журились журбою
І щастям раділи одним;
Зі мною укупі ти працю ділила,
І праця та (знаю це я!)
Була і для тебе однаково мила,
Була вона теж і твоя.
Прийми ж, моя люба, кохана дружино,
Ці щирі од серця пісні.
Як згадку про ті дорогії хвилини,
Про щастя і праці та дні.
І в їх, моє серце, хай буде зарука,
Зарука нехибна для нас,
Що світло душі в нас не згасять ні муки,
Ні темряви й горя цей час…
1885
Світла інтимно-громадянська присвята вірній дружині та соратниці Марії Загірній, у якій подружнє кохання зливається в неподільне святе служіння Україні.
Вірш присвячений дружині поета Марії Миколаївні Грінченко (літературний псевдонім — Марія Загірня), з якою Борис обвінчався 1884 року й яка стала його найближчим помічником у всіх літературних і лексикографічних трудах.
Подружжя жило в складних матеріальних умовах учителювання, разом ведучи уроки для селянських дітей і перекладаючи світову класику українською мовою.
Твір відкриває перед читачем рідкісний в українській літературі зразок гармонійного шлюбу-подвижництва, побудованого на абсолютній ідейній тотожності.
Чергування чотиристопного та тристопного анапеста з перехресним римуванням створює піднесений, романсовий і водночас урочистий ритм.
Гармонійний лексичний баланс між словами ніжності («люба», «кохана дружино», «моє серце») та лексемами обов'язку («діло святе», «праця», «зарука»).
Кохання в художньому світі Грінченка постає не гедоністичною пристрастю, а священним союзом душ, скріпленим спільною суспільною працею заради блага народу.
Поет бачить у дружині рівноправного соратника, чий внесок у спільне «діло святе» є таким же вагомим, як і його власний, що було новаторським для патріархальної доби.
Вірність одне одному стає запорукою й символом вірності ідеалам: світло їхнього родинного вогнища не здатні загасити ані морок реакції, ані життєві негоди.
Теми: любов і вірність · спільне подвижництво · образ дружини-соратниці · непохитність ідеалів · родинне світло