Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну —
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотині
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?
Я жду її,— і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки,
Ще треба ждать, а серце ж то не жде!
Хвилина… дві… І — ось уже я чую:
Крізь тишу ту безгучную, німую,
Мов шелест там, немовби хтось іде.
1888
Ідилічний нічний пейзаж вишневого садка в білому цвіті під сяйвом місяця — символ чистоти першого кохання й невмирущої поезії української ночі.
Сьомий сонет циклу «Весняні сонети», написаний у період цвітіння садів на Донбасі (Олексіївка) 1888 року.
Образ квітучого вишневого садка біля хати є архетиповим для української поетичної традиції з часів Тараса Шевченка («Садок вишневий коло хати»), отримуючи в Грінченка сонетне переосмислення.
Твір підкреслює глибокий ліризм і чутливість поета до краси рідної природи, яку він прагнув захистити від наступу промислового прагматизму.
П'ятистопний ямб сонетної будови з перехресним та парним римуванням; плавний, заколисуючий ритм відповідає місячній ноктюрновій мелодії.
Кольористика побудована на вишуканому контрасті білого цвіту, сріблястого місячного сяйва та темної нічної глибини саду.
Білий цвіт садка виступає алегорією моральної незайманості та духовної святості почуттів закоханих, схованих від чужого злого ока.
Місячне світло трансформує простір у казку, де шепіт кохання зливається з диханням трав, створюючи мікрокосм щастя посеред суворого світу.
Грінченко підкреслює цілющу силу краси: естетичне переживання природної гармонії здатне зцілити душу й дарувати людині відчуття безсмертя миті.
Теми: вишневий садок · місячна ніч · білий цвіт · таїнство кохання · архетип саду