Вже в далині високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий зелений ліс.
Десь на селі далеко пісня ллється,
То голосніш, то затиха вона…
Із стін душних на волю серце рветься
Туди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мені ніч зорі засвітила,
Бо і мені сприя весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене зусюди,
Як пахне скрізь і місяць як сія!
1888
Магічна картина тихої зоряної ночі, сповнена ніжності, трепетного замилування коханою та прагнення знайти тихий прихисток від тривог світу.
Шостий сонет циклу «Весняні сонети» (у рукописах і виданнях відомий за початковим рядком «Сяють зорі»), написаний улітку 1888 року.
Твір являє собою перлину інтимної лірики Бориса Грінченка, навіяну глибоким і гармонійним коханням до дружини Марії Миколаївни.
Поезія відзначається тонким психологізмом і рідкісним для поетової громадської музи станом тихого спокою й душевного миру.
Канонічний сонет, витриманий у класичному п'ятистопному ямбі з витонченим чергуванням жіночих і чоловічих клаузул.
Використання звукопису (шиплячі й сонорні приголосні, довгі голосні), що створює атмосферу нічного шелесту, тиші та спокою.
Нічний простір позбавлений містичного жаху чи романтичної демонії; навпаки, це прозорий, благословенний простір, де душа очищується від денного бруду.
Погляд у вічі коханої постає як сакральне дійство: у світі, сповненому фальші й боротьби, щирі очі залишаються єдиним джерелом абсолютної істини й спочинку.
Тихе «заснути без горя і сліз» — це не втеча від життя, а необхідне відновлення душевної рівноваги бійця перед новими випробуваннями.
Теми: зоряна ніч · інтимна тиша · очі коханої · душевний спокій · гармонія кохання