Скоріш! Скоріш! Од сірого туману
Самі шматки зосталися, ще мить —
І сонце ось, віта свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить! Пала!.. Блискучою стягою
Старий Дніпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений ліс до сонця засміявсь.
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.
Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!
1888
Динамічний сонет-порив, що оспівує розсіювання туманів, сяйво оновленого Дніпра й непереборну жагу сп'яніти вільною стихією рідного степу.
Десятий сонет циклу «Весняні сонети», створений у розпал літа 1888 року.
Степ для Грінченка завжди був священним топосом козацької вольниці, антитезою до задушливих міських і палацових просторів імперії.
Твір виражає бурхливу романтичну вітальність митця, прагнення до безмежного розширення меж людського буття.
П'ятистопний ямб із високим рівнем ритмічної варіативності й частими пірихіями, що надають віршу швидкості польоту.
Анафоричні заклики «Скоріш! Скоріш!», динамічні дієслова горіння й руху («горить», «пала», «прославсь», «засміявсь»).
Розпад сірого туману під променями сонця є зримою метафорою краху брехні, облуди та рабської покірності перед лицем правди.
Степ постає як безкраїй океан волі («я вп’юсь тобою, воле, серед моїх незміряних степів»), де людина віднаходить свою первинну козацьку гідність.
Звуковий пейзаж («дзвенять гаї, дзвенять степи і луки») зливається в універсальну симфонію космічного пробудження, що не терпить зволікань.
Теми: жага волі · степовий простір · розсіювання туману · сонце над Дніпром · екстаз свободи