Весна іде! Її дихання чую…
Пташиний спів немов уже дзвенить…
Дніпро лама покрівлю крижаную,
І в берег б’є, і плеще, і кипить.
Плещи, старий! І в море вільні хвилі
Неси-жени, як і раніш носив,-
Весна тобі нові приносить сили:
Устань, розлийсь з високих берегів!
Твій час іще! Ще не віднято змоги!
Нехай шумлять, нехай ревуть пороги,
І вир нехай і плеще, і кипить!
О, поспішай! Бо вже і над тобою
Нікчемний люд нікчемною рукою
Залізом пут простягнених дзвенить.
1888
Драматичний сонет-виклик, у якому криголам на Дніпрі постає грандіозною алегорією нестримного бунту природи й народу проти кайданів імперської неволі.
Другий сонет із циклу «Весняні сонети», написаний навесні 1888 року в Олексіївці на Луганщині.
Образ могутнього Славути-Дніпра спирається на глибинну шевченківську та козацьку традицію (мотив «Реве та стогне Дніпр широкий»), виступаючи втіленням історичної долі України.
У творі гостро відчуваються передчуття майбутніх соціально-політичних катаклізмів та протест проти русифікаторських утисків.
Класичний сонет на п'ятистопний ямб; енергійна ритміка з алітераціями глухих і сонорних («б’є, і плеще, і кипить») передає гуркіт криголаму.
Діалогічна побудова: ліричний герой напряму звертається до уособленого старого Дніпра, закликаючи його розірвати береги.
Дніпровський криголам символізує неминучий революційний розрив застиглих реакційних форм — стихія життя сильніша за будь-який морозний гніт.
Тривожна пересторога у фіналі («бо вже і над тобою нікчемний люд нікчемною рукою залізом пут... дзвенить») викриває спроби тиранії закувати живу стихію в кайдани деспотизму.
Поет протиставляє вічну велич космічно-природної волі мізерності й нікчемності колонізаторів, стверджуючи тимчасовість будь-якого рабства.
Теми: стихія Дніпра · криголам як алегорія · протест проти пут · бунт проти гніту · сонетна енергія