Зима навкруг… Давно вже час
Весні веселій розцвітати,
А все мороз ще давить нас
І не пуска з сумної хати.
Зима навкруг… І де давно
Вже пахнути повинні квіти,
Там сніг лежить, як полотно,
І сонце ще й не дума гріти.
Зима навкруг… Якби не знав,
Що мусить же весна ще бути, —
Давно б знесилений упав,
Не перемігши горя й скрути.
1890
Лаконічний алегоричний триптих про холодний морок реакції, де єдиною рятівною силою перед відчаєм стає непохитна віра в неминучий прихід весни.
Вірш постав у період посилення імперського нагляду за земськими школами та цензурного тиску на українські видання на початку 1890-х років.
Образ суворої затяжної зими був традиційною для підцензурної української поезії езопівською алегорією політичного безправ'я й суспільного заціпеніння.
Твір увійшов до збірки «Під хмарним небом» (1893), засвідчуючи мужній стоїцизм ліричного героя Грінченка.
Чотиристопний ямб із чітким перехресним римуванням (абаб); строга тристрофна будова із зачином-анафорою «Зима навкруг...» у кожній строфі.
Контрастна колористика снігової білизни полотна та психологічної задухи замкненої темної хати.
Зима постає не просто порою року, а всеосяжною мертвотною силою, що намагається назавжди скувати паростки живої думки та сподівання народу.
Головний драматичний вузол зосереджений у психологічному витриманні: поет відверто визнає, що без віри в історичну весну людина давно б зламалася під вагою горя.
Фінал поезії звучить як гімн раціональній і вольовій надії: весна мислиться як невблаганний закон природи та історії, перед яким будь-яка тиранія зрештою капітулює.
Теми: алегорія зими · морок реакції · стоїцизм і витримка · віра у весну · подолання скрути