Чуєш, десь ірже лошатко?
Я не знаю, що це сталося зі мною,
чую жалібне іржання за стіною,
із туману, з-за світання, з-над смеркання
зве та зве кудись лошаткове ридання.
Не збагну я, де воно, лоша нещасне,
невидиме, позамежне, позачасне.
Може, коней крав колись мій темний пращур
та в степу лоша лишив напризволяще,
і тепер чужу я муку мушу чути
й за гріхи чиїсь тяжку нести спокуту?
“Мамо, там, за листопадами й снігами
тужно так ірже лошатко, чуєш, мамо?
Може, хижий дух звіриний вчуло з ночі?
Може, тіло скрижаніле зводять корчі?”
А матуся полотно у лузі стеле,
клонить голову, смутна та невесела.
А матуся зажурилась сивиною,
все співає “не вернуться літа мої”.
Над рікою полотняною
схиляється,
за літами молодими
побивається.
Про лошаткове іржання — ані слова.
Будь здорова, мати моя, будь здорова…
“Сестро мила, від чертогів піднебесних
кличе-зве когось лошатко, чуєш, сестро?”
А сестра бере коралики зі скрині,
заплітає в русу косу бинду синю,
в шаль турецьку угорта дівочі плечі,
тихим голосом веде “коли б той вечір”.
До іржання, до ридання їй байдуже —
чорноморця молодого любить дуже!
У задихане люстерко
усміхається,
так і так до личка свого
придивляється…
Будь здорова, маю брата я спитати:
“Чуєш, десь ірже лошатко, чуєш, брате?”
Брат черешні у коновочку зриває,
зелен гілля над Поділлям колихає,
а з тим гіллям — “дозволь, мати, вдову взяти”
і не чує, і не хоче того знати,
що за днями, за роками, за віками
хтось гіркими умивається сльозами.
Брат ніяк не може ніченьки
діждатися,
щоб вдовиним тілом білим
навтішатися…
Мамо рідна, сестро люба, славний брате,
вже не знаю, в кого маю запитати,
чи воно мене ятритиме довічно,
те іржання, те ридання потойбічне?
І коли я вже дізнаюсь достеменно,
чи його іще хтось чує, опріч мене?
Може, вітер, а чи в полі бадилина,
а чи зграя тужнокрила лебедина…
Світ від обрію до обрію
хитається,
там займається світанок,
там — смеркається…
Світе милий, чи й ти мною
теж гордуєш?
Слухай: там… десь там… дале-е-ко.
чуєш?..