Неминучість
Раз Паїсій блаженний, що в Києві жив предавно,
серед ночі, вві сні, білоткану сорочку побачив,
лопотіло, кипіло, боліло її полотно,
на усохлій тополі розіп’яте вітром гарячим.
Знав, ох, знав юродивий, що саме віщує той сон,
краму білого зойк, у бездоння небес відлетілий:
прощавання з юдоллю земною, з олжою і злом,
трепетання душі, що із тлінним розсталася тілом!
Він до ранку моливсь, жмут борідки сльозами кропив,
а по тім взяв із полу сорочку свою полотняну
і, мугичучи тихо печальний псаломний мотив,
заспішив у долину, до шемрання хвилі з туману.
На шляху ж, що його мав блаженний Паїсій пройти,
у сокирнім переблиску, в пахощах тирси й живиці
майстровитий теслярський народ зводив зруб золотий…
і гукнув із риштовань веселий якийсь будівничий:
— Ти куди, преподобний, так рано? До храму, либонь?
Не спіши-бо, спочинь. Он снідання в золі домліває.
Чи не чуєш, як юшечка пахне на всю оболонь?! —
Зупинивсь юродивий. Борідку уверх задирає:
— Що та юшечка, душко! Ох-хо, вже не сьорбнеш її…
Помолись-но. Бо в тесанім дереві зріє скорбота.
Я ж — сорочку помию. То клопоти вже не твої.
То вже, голубе-душко, моя і турбота, й робота!
Краще б дядько нічого тоді не питав, не казав
(з теслярів — бо ніхто ж не озвавсь до старого провидця!),
та судьба є судьба: будівничий з риштовань упав
і конав на трісках, задихаючись духом живиці.
Тільки Богові душу оддав, а блаженний вже й тут!
Обрядив у сорочку невисохлу дядькове гіло.
І сказав:
—Чи ж не знаєте ви, куди мертвих кладуть?
Он пила, он сокира — не стійте, беріться за діло!
Та й пішов полинами у вранішній степ напрямки,
орошаючи тиху молитву гіркими сльозами.
І стругали для майстра соснову колиску дядьки,
і зозуля кувала й кувала ген-ген за ярами.