Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне
Вільний, мрійний, тихий дзвін,
В світлі, в вітрі, в небі тоне,
Спів розносе
І голосе.
Хто се, хто се
Дзвони носе,
Хто се він?
Знаю, знаю, ти, Еоле,
Звуків-дзвонів ллєш бурун,
Ніжно вабиш гай і поле
Ввільнім співі,
Ніби в гніві,
Дзвін вабливий,
Дзвін рухливий
Ллєш із струн.
Віртуозна звукова імажинація та апофеоз чистої музичності, де античний володар вітрів постає архетипним уособленням вільної, стихійної сили мистецтва.
Твір репрезентує експериментальну лінію українського символізму початку XX століття, орієнтовану на верленівський імператив «Музика понад усе!». Чупринка шукав способів надати поетичному слову статусу самодостатньої звукової субстанції.
Звернення до міфологічної постаті Еола та мотиву еолової арфи спирається як на загальноєвропейську романтичну традицію, так і на естетичні принципи неоромантизму журналу «Українська хата», який обстоював культ вольової, непідвладної рутині краси.
У структурі доробку Чупринки поезія стоїть поруч із циклами його версифікаційних шукань («Сон-трава», «Поезії»), де автор демонструє віртуозне володіння асонансами, внутрішніми римами й лексичними рефренами.
Твір написано витонченим хореєм зі змінною довжиною рядка (від тристопного до одностопного), що утворює ефект вібрації коливальної струни чи легкого коливання повітряних мас.
Строфа має вигадливу архітектоніку з каскадом внутрішніх рим, паронімічних перегуків і тавтологічних повторів («дзвоне — дзвоне», «розносе — голосе — Хто се — носе»). Римування комбіноване (перехресне з наступними суміжними короткими рядками).
Поетичний текст майже позбавлений фабульної оповідності, зосереджуючись на феноменології народження звуку: дзвін розчиняється в природних стихіях («в світлі, в вітрі, в небі тоне»), дематеріалізуючи навколишній світ і переводячи його в чисту ейфонію.
Образ Еола набуває пантеїстичного та деміургічного змісту. Він не просто жене вітри, а розливає «звуків-дзвонів бурун», граючи на струнах буття, в яких нерозривно сплелися ніжність і прихована загроза («Ввільнім співі, / Ніби в гніві»). Ця антиномія підкреслює дионісійську природу натхнення.
Лексична сугестія досягається шляхом інструментовки на сонорні [н], [л], [р] у поєднанні зі свистячим [с], завдяки чому текст функціонує як вербальний аналог еолової арфи, зливаючи звук, рух і простір в неподільну естетичну єдність.
Теми: музикальність буття · символістський звукопис · античні ремінісценції · стихія вітру · ейфонія · природа натхнення