Прощай, прощай! Іди од мене,
Не стій зо мною серед шляху:
Моє життя таке шалене,
Таке нахильне до розмаху.
Дивись, дивись! — Я сміло знищу
Свою найкращую надію,
Своє життя й мету найвищу,
Як дим, як попіл, я розвію!
Іди ж, іди, тікай од мене,
Не стій зо мною серед шляху,—
Моє життя таке шалене,
А ти не витримаєш жаху!
Дивись: я впав, лежу в безодні...
Дивись: лечу в блакить небесну!
Я сам розбив себе сьогодні,
А завтра сам же я й воскресну.
Експресивний маніфест волюнтаризму та бунтарського самоспалення, пронизаний пафосом ніцшеанського титанізму й невпинного духовного відродження через катастрофу.
Вірш увійшов до ранньої, але концептуально визначальної збірки поета «Огнецвіт» (1910), яка засвідчила появу в українській літературі радикального неоромантичного голосу. На тлі суспільної депресії після поразки революції 1905–1907 років Чупринка відкидав декадентську пасивність і плач, протиставляючи їм естетику виклику, ризику та героїчного жесту.
Твір відображає особистісний максималізм Чупринки — «лицаря слова і шаблі», чиє коротке, сповнене потрясінь життя виявилося точним втіленням задекларованого в поезії кредо саморуйнації заради безсмертя та боротьби.
Твір написаний динамічним чотиристопним ямбом із перехресним римуванням (aBaB) та перевагою повноударних стоп, що створює ефект напруженого, рвучкого дихання і драматичного монологу.
Ритмомелодика підсилюється нагнітанням синтаксичного паралелізму, експресивних цезур, тире, вигукових інтонацій та рефренів («Прощай, прощай!», «Дивись, дивись!», «Іди ж, іди...»). Така структура уподібнює вірш до напруженої мелодекламації або шаленого заклинання.
Центральний образ вірша — романтичний самітник-бунтівник, чиє життя «нахильне до розмаху» і свідомо виштовхується за межі міщанського затишку. Мотив відштовхування коханої/супутника («Не стій зо мною серед шляху») акцентує фатальну несумісність буденного почуття з небезпечною стихією надлюдського пориву. Герой прагне захистити іншого від «жаху», який сам перетворює на матеріал творчості.
Кульмінація поезії базується на вертикальній просторовій антитезі: «безодня» падіння миттєво змінюється летом у «блакить небесну». Тут оприявнюється міфологема птаха Фенікса або Діонісійського розтерзання й воскресіння: абсолютна воля суб'єкта проголошується автономною від зовнішнього світу («Я сам розбив себе сьогодні, / А завтра сам же я й воскресну»), утверджуючи право суверенного «Я» творити власну долю.
Теми: волюнтаризм · трагічний бунт · фатальна доля · самоспалення і воскресіння · неоромантичний герой