Гомін, гомін на селі:
Співи, гуки з пересварками,
Легко пара од землі
Лине, в'ється в небо хмарками.
Б'ють в ковадла ковалі,
Ладять сохи, ладять борони;
Гомін, гомін на селі —
Ниви, грядки ще не орані.
Скоро, скоро по ріллі
Бризнуть пашнями, як золотом;
Б'ються, б'ються на селі
Люди з бідністю та з голодом.
В небі линуть журавлі,
В'ються хмароньки сріблянії;
Гомін, гомін на селі
Будять чароньки веснянії.
Життєствердна весняна пейзажно-громадянська мініатюра, у якій світле пробудження природи та праця хлібороба контрастують із соціальною тривогою селян перед бідністю і нестатками.
Поезія належить до зрілої лірики Григорія Чупринки доби його активної журналістської та літературної праці в Києві, де він балансував між естетикою музичного символізму та чутливістю до соціального буття рідного українського села. Для Чупринки, вихідця з Чернігівщини, селянська весняна праця була не відстороненою пастораллю, а живою стихією хліборобської надії та щоденної боротьби за виживання.
У цьому творі автор сполучає традиційний для української поезії мотив оранки й посіву з модерністською звуковою організацією вірша, демонструючи тонке відчуття соціального пульсу села на зламі епох.
Твір написано чотиристопним хореєм із перехресним римуванням (АбАб), де чергуються чоловічі й жіночі клаузули. Композиційною віссю виступає лейтмотивний анафоричний заспів («Гомін, гомін на селі»), що скріплює кожну строфу в єдиний звуковий вихор.
Алітерації на сонорні («р», «л», «н») та вибухові («б», «г», «к») імітують передзвін кувадла, скрип борін і метушню пробудженого весняного поселення, створюючи виразну коломийково-пісенну пульсацію.
Образна тканина поезії тримається на діалектичній єдності природного відродження та селянського тягаря. Весна постає не лише як естетичне диво («чароньки веснянії», «хмароньки сріблянії»), але й як напружений рубіж між голодною зимою та сподіванням на майбутній хліб: «Б'ються, б'ються на селі / Люди з бідністю та з голодом».
Метафора посіву («Бризнуть пашнями, як золотом») підносить буденну працю сівача до священнодійства, де зерно набуває онтологічної цінності світла та порятунку від небуття. Пара, що лине до неба, гуркіт ковальських молотів та журавлині ключі формують вертикаль художнього простору, що поєднує чорну ріллю з високим небом.
Поезія позбавлена штучного етнографізму; через звуковий синкретизм (гомін, співи, пересварки, клекіт заліза) Чупринка створює цілісну аудіальну панораму колективного тіла села, сповненого вітальної сили, що долає злидні радістю відродження землі.
Теми: весняне пробудження природи · селянська праця та хліборобська доля · соціальні злидні та надія · єдність людини й землі · символіка праці