Останній звук моєї ліри
Не буде криком безпорадним,
Не буде стогоном зневіри,
А гімном радісно-принадним
Того співця, що лине в ирій
Перед морозом повновладним.
Той звук лишить благословіння
Співцям весни, співцям прийдешнім,
Пророкам вільного творіння,
Серцям палким, умам безмежним,
Що власним полум'ям горіння
Освітять путь мерцям тутешнім.
1911
Маніфестарна лірична декларація поетичного заповіту, де мотив творчого згасання парадоксально трансформується у сонячний гімн прийдешньому весняному оновленню та спадкоємності митців.
Поезія створена 1911 року — у період найвищого творчого розквіту Григорія Чупринки, коли одна за одною виходили його збірки («Огнецвіт», «Метеор», «Сон-трава», «Білий гарт»). У цей час поет закріпив за собою репутацію неперевершеного віртуоза форми, майстра музичного символізму та неоромантичного візіонерства в середовищі українського модернізму початку XX століття.
Твір відображає відчуття невідворотності трагічного фіналу (пророче передчуття власної долі, поєднане з погрозою реакції після поразки революції 1905–1907 років), проте замість декадентської зневіри автор обирає естетичну концепцію жертовного самоспалення заради пробудження нації.
У циклічній структурі лірики Чупринки цей вірш функціонує як естетичний заповіт співця-будителя, що передає смолоскип вільного духу наступним поколінням митців у передчутті глобальних історичних зламів.
Вірш написано чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих та чоловічих рим. Строфічна організація являє собою два вишукані шестивірші (секстини) зі схемою римування a-b-a-b-a-b (із характерним потрійним повторенням жіночої рими: безпора́дним — прина́дним — повновла́дним, благослові́ння — творі́ння — горі́ння), що створює ефект напруженої поліфонічної сугестії.
Звукова партитура багата на алітерації плавних та сонорних приголосних ([л], [р], [н]), які у сполученні з відкритими голосними передають переливчастий дзвін ліри, що плавно переростає в урочистий хоральний регістр.
Центральною антитезою твору є зіткнення апокаліптичного холоду («мороз повновладний», «мерці тутешні») та животворного тепла («гімн радісно-принадний», «полум'я горіння», «співці весни»). Образ ліри традиційно уособлює поетичне служіння, проте її «останній звук» позбавлений елегійної капітуляції; він осмислюється як світлоносна еманація, здатна розірвати задушливе коло провінційної темряви.
Метафора «співця, що лине в ирій» апелює до прадавніх міфопоетичних архетипів душі-птаха, що відлітає перед настанням зими, але не гине, а стає передвісником весняного відродження. Поет відкидає декадентський культ смерті, протиставляючи йому неоромантичну діонісійську вітальність і віру в естетичну революцію духу.
Філософський підтекст розкриває призначення мистецтва як жертовного просвітництва: спалюючи себе дощенту, поет висвітлює трагічну дорогу знерухомленому, отупілому суспільству («мерцям тутешнім»), покладаючи надію на деміургічну силу «пророків вільного творіння».
Теми: поетичне покликання · символізм і неоромантизм · жертовність митця · віра в майбутнє · духовне відродження