Як спалахне серце кволе
Палом страчених надій,
Я прийду до тебе, доле,
На страшне криваве поле,
На останній смертний бій.
Все одно я маю рану,
Рану смертного жалю,
Так на бій я сміло стану,
Гучно висловлю догану,
Хоч тебе і не зломлю.
Я не гнусь, мов раб, під гнітом,
Доле, мачухо лиха,
Знай — з тобою, з цілим світом
Я поб'юсь з лицем одкритим
Проти злості і гріха.
Смерті в очі я загляну,
Жах могильний я стерплю,
Все одно я маю рану
Нестерпучу, нездолану,
Рану смертного жалю.
1911
Пристрасний неоромантичний монолог-виклик фатуму, в якому екзистенційна трагедія перетворюється на безстрашний герць незламної особистості з ворожим світом.
Вірш постав 1911 року на хвилі напружених світоглядних шукань Чупринки, коли автор балансував між гострим індивідуалізмом неоромантичного кшталту та бунтарськими поривами національно-визвольної дії. Попри задушливу атмосферу царської цензури та поразку визвольних надій, Чупринка демонструє безкомпромісну опозицію гніту.
Концепт «перемоги» тут має виразно ніцшеанське забарвлення: це перемога не в утилітарному чи матеріальному сенсі, а внутрішній тріумф суверенного людського духу над сліпими стихіями фатуму, приреченості й суспільної інертності.
У творчій еволюції поета текст маркує перехід від меланхолійно-символістських пейзажних медитацій до відкритої вольової лірики мужності й стоїцизму, що згодом знайшла потужне відлуння в поезії Празької школи.
Твір побудований у формі чотирьох строф (п'ятивіршів — квінтин) із метричною основою чотиристопного хорея. Схема римування строфи — a-b-a-a-b (кво́ле — наді́й — до́ле — по́ле — бі́й; ра́ну — жалю́ — ста́ну — дога́ну — не зломлю́), що завдяки потрійній римі й скороченому останньому рядку надає віршу виразного маршового, чеканного ритму.
Кільцева композиція (повторення мотиву «нестерпучої рани смертного жалю» в другій та четвертій строфах) посилює драматичний ефект закляття й водночас ритуального утвердження непохитної волі.
Образна система вірша розгортається довкола міфологеми Долі як «мачухи лихої». Відмовляючись від традиційного для народницької поезії пасивного плачу над безталанням, ліричний суб'єкт Чупринки виступає лицарем-одинаком, що свідомо кидає рукавичку ворожому універсуму («з тобою, з цілим світом / Я поб'юсь з лицем одкритим»).
Символіка «рани смертного жалю» амбівалентна: це і знак пережитих історичних та особистих катастроф («пал страчених надій»), і джерело трансцендентної сили, яка позбавляє страху перед фізичним знищенням. Коли людині більше нічого втрачати, вона здобуває абсолютну внутрішню свободу.
Етичний нерв поезії полягає в усвідомленні поразки як вищого морального тріумфу. Навіть знаючи, що фатум неможливо подолати остаточно («хоч тебе і не зломлю»), герой обирає відкритий поєдинок замість рабського упокорення, утверджуючи велич людської гідності перед обличчям неминучої загибелі.
Теми: двобій із долею · неоромантичний бунт · стоїцизм і гідність · воля до боротьби · екзистенційний виклик