Став Дніпро. Зомліли в сумі
Сніжно-білі явори.
Я один стою в задумі
Край гори.
Сила велетня закута.
Груди вкрив холодний лід.
Дід Дніпро, Дніпро-Славута
Смертно зблід.
Чорні думоньки нависли.
Змовкли співи хорові
Серце міцно муки стисли
Дніпрові.
Стали чорні, мов похмурі;
Журно гнеться ряд дерев.
Годі, серце!.. Будуть бурі,
Шум і рев!..
1914
Елегійний і водночас пророчо-бунтівний вірш, у якому скутий кригою Дніпро постає символом поневоленого, проте не скореного національного духу. Через образ зимового заціпеніння Славути поет висловлює віру у неминучий революційний вибух та визвольну бурю.
Поезія датована 1914 роком — переломним періодом початку Першої світової війни, що сколихнула підросійську Україну та загострила очікування геополітичних змін і національного визволення. Для Григорія Чупринки, який завжди гостро реагував на політичний стан українства та пережив розчарування після поразки Першої російської революції 1905–1907 років, цей рік став часом передчуття нових історичних катаклізмів.
Твір органічно входить до масиву громадянсько-патріотичної лірики автора, де центральний національний топос — ріка Дніпро — переосмислюється крізь призму неоромантичного культу боротьби, перегукуючись із шевченківською візійною традицією та водночас позначений модерністською експресією початку XX століття.
Вірш написано чотиристопним хореєм із регулярним укороченням останнього рядка в строфі до двостопного (чотиривірші з перехресним римуванням за схемою aBaB, де жіночі клаузули чергуються з чоловічими). Таке усічення четвертого рядка створює ефект раптового емоційного зламу, карбуючи кожну фінальну думку.
Фонічна палітра побудована на глибокому алітераційному звукописі: нанизування сонорних [р], вибухових [д], [б], [г] та свистячих передає спочатку крижане заціпеніння ріки («Груди вкрив холодний лід»), а у фіналі вибухає гуркотом і рокотом передчуваної бурі («Шум і рев!..»).
Центральним стрижнем твору є розгорнута алегорія застиглого Дніпра-велетня, чиє знерухомлення асоціюється зі станом колоніального пригнічення України. Зображення яворів, що «зомліли в сумі», та самотньої постаті ліричного героя на горі актуалізує неоромантичну ситуацію самотнього споглядання й прозріння на межі буття.
Оксюморонне поєднання зовнішньої скутості кригою і прихованої внутрішньої могутності («Сила велетня закута») формує потужну смислову напругу. «Чорні думоньки» та змовклі хорові співи вказують на скорботне замовкання народної пісні під тягарем історичних мук, трансформуючи пейзажний замальовок у драму національної свідомості.
Кульмінація поезії полягає у вольовому подоланні журби: звернення ліричного суб'єкта до власного серця («Годі, серце!..») перериває елегійний лад і стверджує фаталістично-переможну неминучість грози. Буря тут постає сакральним символом очищення, пробудження енергії бунту та воскресіння застиглих життєвих сил народу.
Теми: Дніпро як символ України · передчуття революційної бурі · визвольні змагання · громадянська лірика · зимовий пейзаж · неоромантичний бунт