Цар-огонь
Григорій Чупринка
Блиском, блиском,
Миготінням,
Тріском, тріском,
Лупотінням
Розгулявся Цар-Огонь.
В золотих червоних ризах,
В димках білих, синіх, сизих,
Гнівно в'ється по карнизах,
Всіх тримає осторонь.
То жахає гоготінням,
То віщує лопотінням:
"Я огонь, огонь, огонь!.."
Палом, палом
Переливним,
Шалом, шалом
Буйно-гнівним
Дивний твориться процес:
То могутній, то гарячий
Дух руйнуючої вдачі
Робить смертні передачі,
Як розгніваний Зевес,
Творить акти одживання
Для нового будування —
Діє творчості процес.
1911
Про вірш
Експресивний гімн руйнівній та водночас деміургічній стихії вогню, просякнутий футуристично-модерним захопленням первісною космічною енергією. Образ полум'я постає уособленням діалектичного закону творчості, де загибель старого є передумовою нового буття.
Історія
Вірш постав 1911 року й увійшов до збірки «Огнецвіт» (1911) або циклу вогняних візій поета, які маркували зеніт його поетичної слави як співця стихійного пориву та динаміки буття. У тогочасній культурі модернізму культ вогню, спалення й оновлення (від ніцшеанського заперечення до символістського очищення полум'ям) був одним із наскрізних нервів доби.
Чупринка, якого сучасники сприймали як поета-бунтівника й чародія слова, цією поезією продемонстрував розрив із класичною народницькою пастораллю, вивівши українську версифікацію на рівень урбаністично-космічної експресії початку XX століття.
Форма
Метрична структура базується на пружному хореїчному пульсі з чергуванням повностопних і скорочених рядків та частим використанням тавтологічних повторів («Блиском, блиском... Тріском, тріском... Шалом, шалом»), що імітують тріскотіння, ритмічні спалахи й наростання пожежі.
Строфіка строката й динамічна, збагачена внутрішніми римами, звуковими алітераціями вибухових приголосних ([б], [л], [г], [р]) та ономатопеєю («гоготінням», «лопотінням», «лупотінням»), що перетворює текст на самодостатню звукову симфонію полум'я.
Як читати
Центральний образ Царя-Огня антропоморфізується й сакралізується: він постає у «золотих червоних ризах», мов грізний первосвященик або язичницький бог, чиє шаленство підносить руйнацію до рівня містичного ритуалу. Використання міфологічного образу розгніваного Зевеса увиразнює масштаб катастрофи, перетворюючи локальну пожежу на космічну теофанію.
Колористика вірша надзвичайно насичена: спалахи червоного й золотого контрастують із пасмами димів — «білих, синіх, сизих», що передає не лише оптичну достовірність стихії, але й динаміку переходу матерії в дух, речовини — в дим і чисту енергію.
Філософський зміст розкривається у другій строфі через діалектику креативного знищення: «Дух руйнуючої вдачі» чинить акти смерті лише задля очищення простору під майбутнє будівництво. Знищення віджилого декларується поетом як найвища фаза естетичного й життєвого творення («Діє творчості процес»).
Теми: стихія вогню · діалектика руйнації і творення · звукопис і звуконаслідування · неоромантичний пафос · культ первісної сили · модерністський бунт