М. І. Степанову
То повіє, то ущухне
Буйний вітер на роздолі...
Глянь — мигне та й знов потухне
Огоньок заблудлий в полі.
Глянь — дрижить,
Біжить,
Палає,
В далеч промінь посилає,
Миготить,
Летить,
Як дух!..
Глянь — потух!
То повіє, то ущухне
Буйний вітер на роздолі...
Глянь — мигне та й знов потухне
Геній Духу в чистім полі.
1909
Експресивна алегорія трагічного миготіння людського або національного духу серед похмурої пустки та безмежного простору розбурханого стихією степу.
Поезія написана у пореволюційну добу (після поразки революції 1905–1907 років), позначену суспільною реакцією, зневірою інтелігенції та відчуттям гнітючої безвиході, що гостро переживалося колом «Української хати».
Присвята М. І. Степанову фіксує зв'язок твору з колом особистих і літературних взаємин поета періоду його становлення в Києві, коли Чупринка активно формував своє самобутнє авторське «я» між модерністським експериментом і національним болем.
У творчій біографії Чупринки твір репрезентує перехід до символістської алегоризації, де пейзаж розлогого поля стає універсальним топосом суспільної мертвоти й водночас ареною пошуку вищих ідеалів.
Композиція побудована на кільцевому обрамленні: початкові й завершальні чотиривірші є хореїчними (чотиристопний хорей із перехресним чергуванням жіночих і чоловічих рим AbAb).
Центральна строфа зазнає різкого метро-ритмічного перепаду: довжина рядків колапсує до одного-двох слів (одностопний та двостопний хорей / дольник), створюючи пульсуючий, синкопований ритм затухання й спалаху вогню («Глянь — дрижить, / Біжить... Глянь — потух!»).
Провідним стрижнем твору виступає візуально-світловий контраст між безмежною, темною й байдужою стихією степового вітру та тендітним спалахом вогню, який блукає простором, марно шукаючи точки опори.
Кульмінаційний фрагмент імітує динаміку фізичного полум'я: через нанизування дієслів руху та стану («дрижить», «біжить», «палає», «миготить», «летить») розгортається відчайдушна боротьба крихітної іскри з поглинаючим мороком.
Фінальна строфа здійснює свідоме символістське розкодування образу: те, що на початку поставало як суто просторовий «огоньок заблудлий», трансформується у вищу абстракцію — «Геній Духу в чистім полі». Твір прочитується як сумна філософська констатація дискретності й маргінальності пророчих осяянь в інертному світі.
Теми: геній духу · стихія вітру · миготіння надії · самотність і пустка · символістська алегорія · боротьба зі згасанням