Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?
Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,
щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…
Сувора присяга обраних перед лицем фатального кінця: випити чорну чашу до дна й прийняти призначену долею розплату без страху й нарікань.
Образ чорної чаші має виразне євангельське походження (моління про чашу в Гефсиманії), переосмислене в кодексі лицарського стоїцизму.
Твір відбиває відчуття обраності вузького кола українських інтелектуалів, готових нести тягар національної пам'яті до кінця.
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням, суворий і важкий, мов траурний військовий марш.
Стислість поетичного вислову підсилює вагу кожного слова.
Чорна чаша, виповнена вщерть гіркотою епохи, стає символом невідворотного обов'язку, від якого неможливо й соромно відмовитися.
Усвідомлення того, що «нас небагато», зміцнює почуття елітарного стоїцизму: гідність вимагає зустріти удар долі стоячи.
Твір звучить як духовний заповіт покоління, яке не розміняло свої ідеали на сите пристосуванство.
Теми: чорна чаша · гефсиманський мотив · лицарський стоїцизм · вірність покликанню · трагічна гідність