Звелися ріки і лугами
Блакитно простягають путь,
А в небі хмари лебедями
Із ополонок воду п'ють.
Гаї спинились над водою
І тихо входять в клекіт рік,
І хмелем бродить під корою
В березах чистий, свіжий сік.
Налита сонцем і вітрами,
Хлюпоче веслами весна,
І піднімає буйні трави
Земля хмільна і запашна.
В ці дні бажаєш світ щасливий
Черпнути відрами до дна.
І сміло сіяти на ниви
Багатство ярого зерна.
Натхненний гімн весняному оновленню природи та хліборобській праці, сповнений пантеїстичного захвату й вітальної енергії. Твір передає відчуття нерозривної єдності олюдненого весняного пейзажу із творчим покликанням сіяча.
Поетична творчість Михайла Стельмаха органічно суголосна його прозі («Кров людська — не водиця», «Правда і кривда»), де культ землі, селянського хліборобського родоводу та весняного відродження виступає наскрізним світоглядним стрижнем. Вірш «Березень» репрезентує зрілу пейзажну лірику митця 1950-х років, у якій традиційне українське неоромантичне світовідчуття гармонійно поєднується з класичною фольклорною образністю.
Для Стельмаха тема передвесняного пробудження завжди мала не лише пейзажне, а й глибоко сакральне селянське значення. Початок польових робіт і сходження талих вод мислилися автором як акт космічного перезапуску життя, де праця землероба прирівнюється до священнодійства.
Поезія створена класичним чотиристопним ямбом, ритмомелодика якого вирізняється плавною наспівністю, сповільненою величністю та відчуттям внутрішнього розливу енергії.
Строфіка представлена чотиривіршами (катренами) з витриманим перехресним римуванням (abab). Автор застосовує чергування жіночих і чоловічих клаузул, що створює гармонійний баланс між наспівною протяжністю та інтонаційною чіткістю.
Образна система вірша будується на багатстві пластичних персоніфікацій і синестетичних метафор. Ріки, що «блакитно простягають путь», гаї, які «спинились над водою і тихо входять в клекіт рік», створюють живописне полотно руху та звуку. Особливої поетичної виразності набуває метафора хмар, що «лебедями із ополонок воду п'ють», де міфологема птаха-хмари зливається з реаліями танення криги.
Мотив хмелю («хмелем бродить під корою... сік», «земля хмільна і запашна») символізує бурхливу плодючість природи, її передчуття розквіту. У фінальній строфі пейзажна медитація закономірно переростає в етичний маніфест хлібороба: бажання «світ щасливий черпнути відрами до дна» синтезує життєлюбний оптимізм поета з вічним обов'язком засівання ниви життєдайним зерном.
Теми: весняне пробудження · краса рідної природи · хліборобська праця · життєствердження · гармонія людини і природи · пейзажна лірика