Обгризли дерева за повіткою коні,
Гаряче дмуха вітер в степ,
Кублиться по шляхах і по оселях стогін —
Жах росте.
А сонце нагартовані язики гостре,
А сонце в рослину смертельні ножі,
Гинуть у тузі тремтячі роси,
Розпука біжить.
Мандрують на бездоріжжі халабуди,
За ними стежить журний рип,
А на горизонті в фіолетах закутий
Конає спечений грім.
Збентежено дивиться неосяжна блакить,
І одцвітають блідоволосі дні.
За повіткою голодні собаки
Доїдають торішній гній.
Приголомшливий експресіоністичний реквієм, сповнений крижаного жаху та розпачу перед лицем страшного голодомору 1921–1922 років в Україні. Поезія малює апокаліптичні картини випаленого сонцем бездоріжжя, конаючої природи та стогону людських осель.
Вірш є прямим відгуком на трагедію масового голоду 1921–1922 років у південних та східних областях України, спричиненого жорстокою більшовицькою продрозкладкою та катастрофічною посухою. Хвильовий на власні очі бачив вимираючі села та натовпи знедолених біженців.
Це один із найвідвертіших і найболючіших творів української літератури того часу, що свідчить про глибоку гуманістичну кризу радянського експерименту, яка розбивала романтичні ілюзії письменника об мури людського страждання.
Написано вільним дольником із переривчастою, уривчастою строфікою. Ритм передає задихання вмираючої людини та безмовний крик німого жаху.
Моторошна експресіоністична метафорика: сонце, що «нагартовані язики гостре» і встромляє «смертельні ножі в рослину», коні, що з відчаю обгризли сухі дерева, вмираючий «спечений грім» на горизонті.
Сонце у вірші втрачає свою одвічну життєдайну функцію і перетворюється на ката, космічного вбивцю, чиє проміння діє як розпечені смертоносні клинки. Земля постає цілковитою пустелею, де гинуть навіть вранішні роси.
Образ халабуд, що безладно мандрують по бездоріжжю під журний рип коліс, уособлює біженців, які марно шукають порятунку від голодної смерті. Стогін, що кублиться по шляхах, створює відчуття суцільного цвинтаря просто неба.
Хвильовий не ховається за абстрактні схеми, а фіксує оголену трагедію народу. Цей твір — мужній акт правди митця, чиє серце розривалося від болю за рідну землю, кинуту на поталу голодній смерті.
Теми: голодомор 1921-1922 · трагедія українського села · сонце-вбивця · апокаліптичний пейзаж · експресіоністичний біль