«Прийде сюди холодна, вечірня…»
Микола Хвильовий
Прийде сюди холодна, вечірня,
де метелить, метелить одуванчика пух,
і запахне пожаром далеким загірним,
і тебе я згадаю на возі, в степу.
Упаду, упаду в розпуці на роси,
лебединно прокинусь туди, на вирій.
Ах, із білих гречок підвелася осінь
і на пасіку лине останній рій.
Чи це ти, чи не ти — золотії рамена.
На устах огірок і баштан крізь туман.
Чи не прийдеш, як осінь, коханко, до мене,
положу на рамено тобі діамант.
Зараз згадую очі — горлиці очі
(кропива, і тини, і кілки в сум).
Під сорочкою груди, мов дух огірочний,
і стрічки, і вінок, і гадючку-косу.
Упаду, упаду в розпуці на роси.
За серпневим баштаном не легіт горить —
то бреде по ланах у задумі осінь,
то в червінцях загрузли бори.
Про вірш
Ніжна імпресіоністична елегія про пам'ять серця, де вечірній холод і пух кульбаб викликають образ далекої коханої серед безмежного степу.
Історія
Поезія виявляє ліричну, сокровенну грань таланту Хвильового, яку часто затуляли його публіцистичні памфлети й гостра полеміка.
Образ «загірної» далекої мрії та коханої в степу є лейтмотивом його ранньої світоглядної концепції «загірної комуни» як духовної оази краси.
Форма
Тридольний вільний спів (анапестично-амфібрахічні коливання), що створює відчуття легкого подуву вечірнього степового вітру.
Як читати
Метафора «де метелить, метелить одуванчика пух» передає невагомість і крихкість минулих почуттів, над якими не владний навіть вогонь революції.
Спогад про кохану на возі серед неозорого степу постає як рятівний острівець людяності перед обличчям холодної вечірньої темряви та грядущих пожеж.
Теми: інтимна елегія · пух кульбаби · степова далечінь · спогад про кохану · крихкість почуттів