«Та невже ніколи не забуду…»
Микола Хвильовий
Та невже ніколи не забуду
Ці шляхи, цю тирсу, широчінь,
Не заб’ю в собі зміюку люту,
Що хитренько про степи сичить?
Як орган в костьолі, на молитві,
Ці уперті спогади з села
Знову кажуть: «Ти послухай, рід твій
Нас до тебе, зраднику, послав».
Що ти робиш? Де ти забарився?
Чи забув, як явори шумлять
На тому хихлатому узліссі,
Відкіля розходяться поля?
Ми прийшли до тебе із оселі,
Де весною присмерк, мов мара,
Де за клунею в синяві невеселій
Молодик химерний умирав.
За весною — червень, липень, серпень
На озерах, на пустелі чорногуз.
…Пам’ятаєш, як дзвонили верби
Про хрусталь надуманих медуз?
А цю осінь, в злоті, оксамиті…
Та невже ти враз її забув?
Що ти краще десь найшов на світі
За осінню далечінь в степу?
За вітрами падають сніжинки,
І на стріхах білий сніг лежить.
Всюди тиша. Лиш собаки дзвінко
На церковній заливаються межі.
Про вірш
Драматичний внутрішній розкол митця між непереборною любов'ю до прадавнього вільного степу та свідомим обов'язком жити в залізній індустріальній реальності.
Історія
Вірш фіксує ключовий світоглядний конфлікт Хвильового: розрив між його глибинним романтично-степовим корінням і розумовим вибором урбаністичного марксизму.
Цей розкол («змія, що сичить про степи») згодом стане наскрізною темою його зрілої прози про внутрішню роздвоєність революційної інтелігенції.
Форма
Чотиристопний ямб із гнучкою інтонацією сповідального самокатування; римування точне, перехресне, сповнене внутрішньої напруги.
Як читати
Широчінь степів і тирса асоціюються з органною молитвою в костьолі — символом піднесеної, майже містичної духовної чистоти первісної природи.
Автор болісно намагається «забити в собі зміюку люту», усвідомлюючи, що відмова від споконвічного степового чуття збіднює душу, але здається йому платою за прогрес.
Теми: роздвоєність душі · поклик степу · органна молитва · внутрішній конфлікт · туга за широчінню