У полі голосить мати,
Така худенька мати в зморшках,
А на душі у неї волохато,
І одцвітають синьоокі волошки.
Дивиться на шляхи жахні —
Завели її сина Олелька…
Ой ви заводи й шахти,
Буду я з вами без веселки.
Які ж то, які ж то тайни
Крають матірне серце,
І коли ж її син розтане,
Як голубка, що у височині в’ється?
Не розуміє матуся, що се,
Коли рух до офіри прийде,
І голосить, худенька, голосить,
Як той старець-вигнанець Овідій.
Трагічний плач-реквієм української матері над сином, затягнутим у криваву безвість воєнних доріг.
Вірш продовжує шевченківську традицію осмислення материнського горя в епоху воєнних катастроф і соціальних збурень.
Образ худенької матері серед волошок є архетиповим відбитком долі українського жіноцтва, чиї діти ставали гарматним м'ясом численних армій і фронтів.
Тонічний вірш із фольклорними речитативними паузами, що відтворює традиційні народні голосіння та похоронні плачі.
Зворушливий контраст між зморшкуватою постаттю худенької матері та безжальними «шляхами жахними», куди увели її сина Олелька, підкреслює безпорадність людини перед молохом війни.
Синьоокі волошки, що одцвітають у полі, паралеляться з в'яненням надій і життя молодого покоління, перетворюючи особисте горе на трагедію всього народу.
Теми: материнське голосіння · оплакування сина · жах війни · одцвітання волошок · шевченківський архетип