Увечері проходжу по майданах
і гамір залишаю позаді.
І слухаю (за містом, на горі),
як шелестить трава
і коні хвиль басують
на за?водях ріки
мовчазної.
І от —
тривога, коні, зойк
чаїний,
і бунтом пахне баговиння.
У золотих обіймах сонця
я бачу марево примар.
А там, за хуторами,
вітри і гони
(бій! тромбони!),
гудуть тривожно телефони
і серце так холоне…
Й курить, і гонить
в безвість…
…Увечері я чую,
як шелестить
трава.
Споглядальна сутінкова медитація поета, який полишає метушню міських майданів, щоб злитися з вічною величчю природи та річкового плину.
Поезія написана в часи активного будівництва нового життя в Харкові, коли автор часто шукав самотності на околицях міста, щоб осмислити побачене й почуте.
У вірші відчутний вплив неоромантичного пантеїзму та психологізму, притаманного найкращим зразкам європейської лірики початку століття.
Вільний ямбічний вірш із розлогими медитативними рядками та м'яким звукописом, що відтворює шелест трави та плюскіт річкових хвиль.
Вихід за межі шумного міста на гору постає як акт внутрішнього очищення й піднесення ліричного «я» над марнотою денних клопотів.
Метафора «коні хвиль басують на заводях ріки мовчазної» поєднує стихійну силу дикої природи зі спокоєм вічного нічного буття, даруючи герою гармонію.
Теми: вечірня самотність · відхід від міста · шелест трав · коні хвиль · споглядання вічності