«Я тепер покохав город…»
Микола Хвильовий
Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.
Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь.
Я тепер не той, що в юність.
Цукроварні духмяна путь
одійшла за безбрежні дюни,
що могилами шведськими звуть,
Не побачу ніколи, ніколи
ні доріжки (на ліс веде),
ні поляни, де грають бджоли,
де горить золотий день.
Це одходить од мене навіки.
Як і младість моя одійшла.
Чи не радість? Я знаю тільки,
що то був Чумацький Шлях.
А тепер я кохаю город,
цей сторожкий трамвайний дзвін.
Він в мені неможливо скоро
дорогим димком зацвів.
Отже, вибачте, сизі далі,
я свій вік доживу й тут…
І співають мені тротуари
про далеку прекрасну мету.
Про вірш
Пристрасна декларація любові до міста, що знаменує остаточний розрив поета з хуторянською ідилією заради динамічного ритму модерної цивілізації.
Історія
Поезія стала естетичним маніфестом урбанізації української літератури 1920-х років, оголосивши війну віковому народницькому стереотипу про «виключно селянський» характер української нації.
Хвильовий відтворює атмосферу повоєнного Харкова як нової індустріальної та культурної столиці, яка притягувала талановиту молодь з усіх куточків України.
Форма
Пружний чотиристопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих закінчень; інтонація наступальна, рішуча, позбавлена сентиментальності.
Як читати
Закоханість у «город» передається через несподівану природну метафору — «так весняно, як дуб цвіте», що знімає штучне протиставлення між органічною природою та урбанізмом.
Свідома відмова від рідних степових принад («вже не ляже на скроню степ», «не піду на стіжки сіна») розкриває вольовий вибір митця стати творцем нової залізобетонної та інтелектуальної доби.
Теми: любов до міста · прощання з патріархальщиною · урбанізація · вольовий вибір · весняне квітування