Зелена туга

Микола Хвильовий

І

Напередодні злив
сумніву голубого
на кучері весни
я голову
кладу.
Хто не погас на зоряну дорогу,
а каравели дум
в пустелю не веде?

Ах, пам’ятаю я
— повстання на Вкраїні,
заграви, дзвін пожеж
— на барикади,— крик,
тривожні ночі, степ,
такий, як ночі, синій,
і армії на Крим.

Та все це промайнуло,
і поклик
не сурмить.
І чую я, як десь скиглить минуле:
— Амінь!

І чую я… а серце стогне в тузі,
ах, що цей, що цей сум?
Це спогадів мара…

Я бачив, як лосунь
підстрелений у лузі
весною умирає…
Я знаю його біль!

Напередодні злив
сумніву голубого
я б з місяцем пішов
в заулки сірих хмар,
де на мільйони гін
заблакитнів горохом
і снить Волосожар.

Але та путь далека…
І завжди я в журбі
похмурий на путях,
а навкруги мене —
кублиться-б’ється мряка
і шмаття від життя.

Але та путь далека…
І темна-темна ніч,
і спогад, як лелека
в забутому маєткові
самотній заблукавсь.

II

Секунди, дні і роки,
а з ними і віки
у вічі вічності глибокі
задивились.

Скоро прийде квітень.
Зелений кінь
в імлі рожевій забасує,
і золоті коштовні вила
положе сонце на стіжки.
Що ж я?
Я тихий, як озерна заводь.

І на журби моєї танки
скоро буря не підведе руки…
…Із персі свій огонь
— о люба, о коханко!
у мозок
кинь!

ІІІ

На Сумській
запаштетився
гул.
На Московській
регіт.
А край міста
стогін,
і я, колишній регент,
стою без дороги.

І знаю я тепер,
— о Валер’яне, о Михайле! —
чого зажурні ви
напередодні квітня —
дороги зацвіли
і в туманах зів’яли,
як стоси листя восени
досвітні.

І не присняться мені
оті пахучі ночі,
криваві і святі,
орлині, як орли.
А може… може, так —
розірвана на клоччя
майбутнього мета?

І бачу я —
конають і вагранки
на степових полотнах гін.
…Із персі свій огонь
— о люба, о коханко! —
у мозок
кинь!

IV

Моя люба любовнице!
Підійми моєї творчості дух,
положи у мої груди сонце
заголи свої перса на мить!

Слухай —
шумує!
Слухай —
гримить!
Повінь прорвала греблю
біля млина.
Цілуй скаженіше!
На божевілля!
(На божевілля!)…
…За шелюгою
в заснулий вечір
пливе весна.

За нею вітер,
за нею гуси —
увесь вирій.
Коханко люба!
У тьмяній тузі
умру!

Моя люба любовнице!
Підійми моєї творчості дух,
положи у мої груди сонце,
заголи свої перса на мить!

V

Контрреволюція!
Контрреволюція!
Контрреволюція!
. . . . . . . . . . . . . .
Товаришу! Товаришу крицевий!
Це ж я крізь мур важкий
вселюдської скорботи
в ставах прийдешнього
очима поринув.

Не кожний соколить,
не кожний в нетрях броде,
а я у нетрі йду
за золотом життя.

Куди звернувся я?
Дощі! Дощі
і мряка!

Куди дивлюся я?
— Запорошило.
— Ніч!
Крізь хуртовини
рев,
далекий дзвін на сполох,
дзвонар рятує десь,
а дзвони замело.

Куди звернувся я?
Дощі! Дощі!
І мряка!

І хмарний (цей) заспів
самотньо закує:
в «Шляхах мистецтва» він
(о любий мій Коряче!)
— як в серце моє «неп».
. . . . . . . . . . . .

Контрреволюція!
Контрреволюція!
Контрреволюція!
. . . . . . . . . . . .

Ах, Володимире —
мій друже слобожанський —
і ти, непевних дум —
«Володька в галіфе»!
В жовтневих снах я був
під шепіт моєї казки

(— новій Вкраїні ти —
червіньковий Орфей!).
І снилось мені так:
парує з луків кров’ю,
а луки — не степи,
не пчілка на устах,
і чуємо (не ми!):
шумує хмелем гомін
і кличе до повстань.

Волошки і пішли
(так дикі кози) — в місто,
а місто —
з піхви мечі!
Вже й цербер на шляху.
А далі — в далях дим!.
Гармати!. Комуністи!.
І над землею —
гул!

І ще приснився сон
в Дружківці (там заводи):
ходив я на Дінець
в перепелиний день.

А потім вечір був —
співав мені про межі,
а сонце за лісами
сизіло на шляху…

І от в житах запахло,
запахло бур’янами,
а може, й чебрецем —
не знаю! не скажу!

А потім по кварталах
посунулись комахи…
Комахи? — Я не знаю!
А по ярках — огні.

Запахло бур’янами…
Широкий степ — на гони…
Над вітром вечір — гони…
А по ярках — огні.

Шахтарські? Я не знаю!
Заводи? Я не знаю!

…І раптом я прокинувсь:
димів квітневий ранок,
а на душі — журба.

VI

Секунди, дні і роки,
а з ними і віки
у вічі вічності глибокі
задивились.

І от по вулиці міській
проходжу знову я.
На бані ратуші
сковзається проміння
і нюхає кремезний брук,
гаражні пахощі моторів.

Затротуарилось повітря…
На Благовіщенський базар
поспішно кошики прямують,
на розі газетярі
«Селправду» й «Вісті» продають.
І скринька з цигарками
заплуталась між ніг.

А ввечері на «Тоску»,
щоб знову було тоскно…
А може, й на Московську, 20,
кубло поетів.

А уночі додому…
Коли іду додому
…чи ліхтарів зітхання…
Та тільки, мабуть, люди
з голодної губернії…
А може, і під’їзди
в розпуці завивають…
і холодніє час.
. . . . . . . . . . .

І сняться мені
вокзали, ешелони,
загони і шляхи —
червінькові шляхи.
Кіннота в бур’янах,
і чебрецеві гони,
і оксамити трав
задумливих могил.

Про вірш

Масштабна поетична сповідь розчарування та щемкого болю за згасанням героїчного пориву революції, коли на зміну кривавим барикадам і романтиці походів приходить сіра буденність. Поет поєднує трагічну ностальгію за бойовою юністю з невмирущою вірою у відродження України.

Історія

Поема належить до вершинних ліричних циклів збірки «Досвітні симфонії». Хвильовий писав її в час переходу від воєнного комунізму до непу, коли багато романтиків революції відчули крах своїх максималістських сподівань.

Згадки про «повстання на Вкраїні», штурми Перекопу («армії на Крим») та полум'яні ночі громадянської війни мають глибоко автобіографічний характер: сам Хвильовий пройшов фронти Першої світової та визвольних змагань, переживши трагедію братовбивчого розколу нації.

Форма

Складна фрагментарна композиція, побудована за законами музичної симфонічної поеми. Чергування вільного декламаційного вірша з класичними чотиривіршами створює динамічний ефект потоку свідомості.

Стиль насичений експресіоністичними контрастами (голубий сумнів, зелена туга, синій степ, криваві заграви), ліричними рефренами та звертаннями до власної пам'яті.

Як читати

«Зелена туга» — це парадоксальний символ: зелений колір весни й вічного життя стикається з тугою за втраченою чистотою ідеалу. Поет схиляє голову на кучері весни перед лицем невідворотних сумнівів, усвідомлюючи крихкість людських мрій перед безоднею пустелі.

Спогади про битви постають не як культ жорстокості, а як втрачений час абсолютної щирості та самовідданості («Та все це промайнуло, і поклик не сурмить»). Скиглення минулого над уламками ілюзій викликає болісне відчуття духовного сирітства нового покоління.

Водночас крізь скепсис і гіркоту пробивається невгасиме прагнення підняти «каравели дум» на зоряну дорогу. Хвильовий виступає тут як трагічний лицар краси, який не бажає миритися з міщанським болотом і вимагає нового духовного злету.

Теми: трагедія втрачених ілюзій · пам'ять революції · туга за високим ідеалом · експресіоністична поема · потік свідомості

Усі поети