Із саду тихо залями пройду
і кількакротно відіб’ють свічада
моїх очей зіницю золоту
і блискітки – дар листопада.
Ще згортки нігу дотику таять.
Цілунок на руці моїй тепліє,
солодко в’яне запах царських м’ят
на вогкім подолі мантилі.
Крізь грати сяйво місячне струмить,
молошний промінь по паркетах губить.
Іще одна підслуханая мить,
і затихає кінський тупіт.
Камерна, майже театральна сцена: героїня повертається із саду крізь нічні зали, і в дзеркалах, місячному сяйві та віддаленому кінському тупоті застигає щойно пережита мить кохання. Настрій — тиха млость, ніжність і передчуття розлуки.
Оксана Лятуринська — поетка і скульпторка празької школи, вихованка Української студії пластичного мистецтва в Празі. Її лірика вирізняється пластичністю, увагою до фактури речей, до світла й кольору, що походить від досвіду різьбярки.
Вірш належить до тих її інтимних мініатюр, де любовне переживання подано не прямим зізнанням, а через інтер’єр і деталь: дзеркала-свічада, мантилю, паркет, грати вікна. Стилізована атмосфера старовинного палацу нагадує естетику модерну та неоромантизму, якою дихала празька еміграційна культура міжвоєння.
Текст написано ямбом із перемінною довжиною рядків — від п’яти- до чотиристопних, що створює враження неквапної ходи героїні залами. Римування перехресне (пройду — золоту, свічада — листопада, таять — м’ят, тепліє — мантилі), подекуди з неточними, асонансними співзвуччями.
Три чотиривірші складаються в чітку композицію: відображення в дзеркалах — тілесна пам’ять дотику — місячне сяйво і звук, що віддаляється. Останній рядок скорочений, і ця ритмічна обірваність передає затихання тупоту.
Перша строфа будує світ віддзеркалень: свічада «кількакротно» повторюють золоту зіницю героїні та «блискітки — дар листопада», тобто осіннє листя, принесене із саду. Людина бачить себе помноженою, ніби щойно пережите кохання зробило її іншою, світлішою.
Друга строфа — найтепліша: «згортки нігу», цілунок, що «тепліє» на руці, запах царських м’ят на вогкому подолі мантилі. Лятуринська передає почуття через дотик і запах, через сліди, які ще не встигли охолонути. Це поетика натяку, де найважливіше не назване.
Фінал переводить сцену в холодніший регістр: місячне світло проходить «крізь грати», молочний промінь губиться на паркеті, а кінський тупіт затихає. Хтось від’їжджає — і «підслухана мить» стає вже спогадом. Вірш вчить читати тишу після події: в ній і щастя, і тихий смуток неминучого прощання.
Теми: кохання і розлука · плинність щасливої миті · нічна тиша · осінь · пам’ять почуттів