Материнки

Оксана Лятуринська

Даремне було б виводити цю назву квіток-материнок від трави-материнки, якої вживають у нас знахарі для різних лікувань і яка росте чи не всюди. Ці квітки з тією травою нічого не мають спільного.
Вони росли на Материнщині – маленькому хутірці, і, може, тому їх діти так назвали, тим більше, що ніде інде їх не можна було знайти.
Всі люди, хто їх тільки не побачив, були заздрі на ці материнки, пробували пересаджувати до себе. А от на, ніде вони не приймались!
Як вони справді називались? – Хто його знає. Ніхто ні зблизька, ні здалека про це не міг нічого сказати. Може, про це можна було довідатися щось у старолатинських ботанічних атласах. Пригадую, допавшись колись такої книги, я загледіла під рубрикою дивовижної флори якісь квіти – Sancta mater чи щось подібне. Але вони не були такі, як материнки. Материнки були далеко кращі, і з тим в один голос погоджувались усі діти з Материнщини.
Їхній колір був сивоблакитний, оквіття подібне до оквіття повних стокрот, тільки трохи більше. Якби не той колір, вони б майже цілком були подібні до квіток Атосу, так званих "слізок Матері Божої".
Про ці слізки, що ростуть лише на Атосі, тамошні ченці розповідають таке:

"Мати Божа ходила по горах, плакала:
її Син мав бути розп'ятий!
Вона питала Місяця, Вона питала Сонечка:
"Чим полегшити йому муки?"
Ніхто не знав, лише Земля-праматір:
"Слізьми, своєю мукою!"
Мати Божа ходила по горах і плакала,
Просила Місяця, просила Сонечка:
"Будь свідком моєї печалі!"
Місяць посвітив, Сонечко пригріло,
Земля сльози квіточками позбирала".
В слізках перламутром блистіла справжня сльоза.
В материнках завжди стояла синя роса.
Слізки пахли бальзамами і кипарисом.
Материнки – чимсь дуже наближеним – маминою хутрянкою".

Вони росли на галявах Материнщини з ранньої весни до пізньої осені. Іноді здавалось, що вони ростуть і взимку на глибокому снігу, особливо ввечері, як приплющиш трохи очі.
В домі материнок, сухих або свіжих, завжди повно. Вони стояли в їдальні на столі, в дитячій біля узголів'я, в божниці біля слізок.
Вони, ніби як слізки, ніколи й не в'янули.
Коли хтось з дітей був далеко від дому, йому посилали материнку. Тоді дитині ставало легше на душі: хтось знав про неї, хтось пам'ятав! І згадка про Материнщину була однією пахучою материнкою.
Тепер усіх дітей з хутора розігнала хуртовина в різні сторони. І ніхто вже їм не пошле материнку. А вони так би втішились, якби хтось хоч сказав, чи ще ростуть материнки на Материнщині.
Якби хтось з вас чув про це – перекажіть!

Про вірш

Ліричний прозовий етюд про чарівні квіти-материнки, що росли лише на хуторі Материнщина, нагадували про материнську любов і родинний дім, а тепер стали символом утраченого раю дитинства для розсіяних світом дітей. Настрій — ніжна ностальгія і тиха туга.

Історія

Оксана Лятуринська писала не лише вірші, а й ліричну прозу та твори для дітей; «Материнки» — це також назва її книжки прозових мініатюр. Цей текст поєднує спогад про волинське дитинство з легендою, казкою й молитовною інтонацією.

Образ дітей, яких «розігнала хуртовина в різні сторони», прямо відображає долю українських емігрантів, розкиданих війнами по світу. Згадка про афонські «слізки Матері Божої» свідчить про глибоку релігійність поетки і її зацікавлення християнськими легендами.

Форма

Це поезія в прозі — лірична мініатюра без віршового розміру й рими. Ритм створюється синтаксичним паралелізмом, повторами («Вона питала Місяця, Вона питала Сонечка») та чергуванням розповідних і окличних інтонацій.

Композиція має вставну легенду, переказану афонськими ченцями, яка діє як сюжетне дзеркало: материнські сльози Богородиці перетворюються на квіти так само, як любов матері — на материнки. Завершується текст прямим зверненням до читача.

Як читати

Оповідачка починає з уточнення: материнки не мають нічого спільного з лікарською травою. Їхня назва походить від хутора Материнщина, і вони не приймаються ніде більше. Отже, це квіти конкретного місця, рідного дому, неможливі для пересадження — як не можна пересадити дитинство.

Легенда про афонські «слізки» вводить мотив материнської скорботи: Богородиця плаче за Сином, а Земля збирає її сльози квітками. Материнки ж пахнуть «маминою хутрянкою», у них стоїть синя роса — вони наче сльози й тепло рідної матері. Квіти ніколи не в’януть, бо материнська любов вічна.

Найщемкіший мотив — звичай посилати материнку дитині, що далеко: «хтось знав про неї, хтось пам’ятав!». Тепер хутір спорожнів, і нікому послати квітку. Фінальне прохання «Якби хтось з вас чув про це — перекажіть!» звучить як голос вигнанців до батьківщини: чи ще живе там те, що ми любили?

Теми: ностальгія за дитинством · материнська любов · рідний дім · еміграція і розлука · християнська легенда · пам’ять

Усі поети