На далеку дорогу
Оксана Лятуринська
Євгенові Маланюкові.
Він кликав "посестрою" й "побратимом"
і був за посестру й за побратима,
і прислюб вірности він дав мені, мені,
немов царині,
чого,
бодай би з опалу,
не склав чужинці,
не склав чужинці!
І насадив при слюбі перстень з сардоніксом,
і вклав намистом золоте опліччя.
Світилкою з мечем стояла Цар-Зоря,
а цілий Біл-світ був за свідка слюбу,
за свідка слюбу.
Світилкою стояла Цар-Зоря.
Не заздріть ви мені,
не заздріть, руські жони! –
Він прислюб дав мені, немов царині,
і вам, і вам,
хто бути зміг і посестрою й побратимом!
І насадив мітичний перстень,
з сонцекамнем,
і вклав намистом золоте опліччя,
в барві Сонця,
в барві Сонця!
Складіть йому "вінець життя" в могилу,
складіть "вінець життя",
"незгасний яс",
"нев’ялий цвіт"!
Най на дорогу, на далеку,
в темені темінній
світилкою
присвічує йому "лице Зорі",
"лице Зорі"!
Він з роду воїн був
і не відклав присвятний пояс,
і не згасив у серці
"іскри золотої":
онукою ж Дажбожичевим пращур слив!
Він з роду воїн був. Зламавсь стилет.
Зламавсь стилет – схопив він стилос. –
Складіть йому "вінець життя",
"вінець життя",
"лице Зорі" –
"цар-зоре-цвіт"!
А побіч, побіч покладіть
той зламаний, той зламаний стилет!
для свідчень, свідчень Вартовому –
"Товаришеві милому Зорі",
про Кого
з "Щедрик-Ведриком"
весь світ співає,
весь світ співає!
Кого ж це досі величає й диво-пісня
як "ясен-Князя із князів"? –
Таж "Шестикрилого"
тих "мрійників дивинних мрій"!
Таж "Ясноликого" із пращурньої "Ясни".
Хто "Вартівничим Неба і Землі"
і "в Сонце-Правди правою рукою"!
Йому, Йому складає воїн звіт,
стримує й від Нього свій присвятний пояс.
І "нагородою із нагород"
залічується в регімент,
залічується в регімент
до Ясноликого "Свят-Полку".
Складіть же воїнові ви до свідчень
"вінець життя", "вінець життя"!
А побіч, побіч покладіть
той зламаний, той зламаний стилет
в обмін, в обмін
за Месників Небесних меч,
за Месників Небесних меч!
Про вірш
Урочистий плач-реквієм, присвячений Євгенові Маланюку: поетка проводжає побратима «на далеку дорогу», згадуючи їхню духовну спорідненість і кладучи йому в могилу «вінець життя» та зламаний стилет воїна-поета. Це вірш шани, вірності й безсмертя слова.
Історія
Євген Маланюк і Оксана Лятуринська належали до кола празької школи української поезії, були пов’язані багаторічною дружбою й творчою спорідненістю. Маланюк помер 1968 року в Нью-Йорку, і вірш звучить як поетичне прощання з ним, тому його, найімовірніше, написано того ж року.
Текст насичено ремінісценціями з творчості Маланюка: «зламався стилет — схопив він стилос» відсилає до його першої збірки «Стилет і стилос» (1925), де поет осмислював свій шлях від вояка армії УНР до митця. Звертання «посестра й побратим», образи Цар-Зорі, Дажбожичів, «вінця життя» поєднують княжу символіку, фольклор і біблійну мову.
Форма
Вірш написано вільним віршем із виразною ритмікою голосіння та обрядової пісні. Його структуру тримають не рими, а повтори: подвоєння («не склав чужинці, не склав чужинці», «за свідка слюбу, за свідка слюбу»), рефрени «Складіть йому вінець життя» та «той зламаний стилет».
Довгі періоди з цитатними вкрапленнями в лапках, звертання до «руських жон» і нагромадження урочистих епітетів наближають текст до давньоруського плачу та колядково-щедрівкової поетики. Таке поєднання модерного верлібру з архаїчним обрядом надає творові монументальності.
Як читати
Перша частина — спогад про духовний «слюб»: поет називав героїню «посестрою й побратимом», дав їй «прислюб вірности», насадив перстень із сардоніксом. Свідками цього союзу були Цар-Зоря й увесь «Біл-світ». Йдеться не про подружжя, а про вірність спільній справі й слову, яку поет не віддав чужинцям.
Центральний образ — зламаний стилет, що його треба покласти поруч із «вінцем життя». Маланюк був воїном за родом і покликанням, і коли зброя зламалась, він узяв стилос — перо. Поетка просить, щоб цей стилет став свідченням перед небесним Вартовим, «Ясноликим» і «Шестикрилим», до чийого «Свят-Полку» залічують воїна.
Останні рядки перетворюють поховання на небесне посвячення: зламаний стилет поета обміняють на «меч Месників Небесних». Так особиста втрата переростає в міф про безсмертя воїна-митця, який після земної боротьби стає в лави небесного війська. Вірш є водночас плачем, присягою пам’яті й апофеозом.
Теми: пам’ять про побратима · вірність і дружба · поет як воїн · смерть і безсмертя · обрядова символіка