Ліси, бори великі.
У пущах – тури, дики.
Над буйним бездорожжям
хмільне лице Дажбоже.
Гучні, меткі на гони
Перуна стріли, коні.
Логовища, оселі –
у хащах, темних скелях.
Ні зрубу, ані поля.
Не час на заборола,
щити – дрючок і камінь,
широке мужнє рам’я.
1 міцно пне прапращур
тятиву лука й пращі.
Він ледве вкритий шкір’ям
з білиці чи буй-звіря.
Своєї ж долі паном
дуліб і деревлянин.
І хто зухвалість вчинить,
ярмо ганьби накине?
– Посягачеві вмерти! –
кричать князі роздерті.
Яскрава «майолікова» картина прадавньої Волині: пущі з турами, лице Дажбога, стріли Перуна і суворий, вільний прапращур — дуліб чи деревлянин, — який волить смерть, аніж ярмо ганьби. Настрій — урочисто-архаїчний, гордий і волелюбний.
Оксана Лятуринська народилася на Волині, тож «Волинська майоліка» має для неї особливе, особисте звучання. Вірш належить до циклу поезій про дохристиянську й княжу Україну, що склали збірку «Княжа емаль» (1941). Назва відсилає до мистецтва розписної кераміки: поетка-скульпторка «ліпить» і «розписує» свій давній світ.
Дуліби і деревляни — давні східнослов'янські племена, що жили на території Волині й Полісся. Згадка про їхню незалежність і готовність обстоювати волю відсилає до літописних переказів, зокрема про опір деревлян Києву, та до загального образу волелюбних предків.
Вірш написано тристопним ямбом із жіночими клаузулами та суміжним римуванням: «великі — дики», «бездорожжям — Дажбоже», «гони — коні», «оселі — скелях», «камінь — рам'я», «прапращур — пращі», «паном — деревлянин», «вмерти — роздерті». Короткі рядки нагадують окремі мазки розпису на кераміці.
Мова насичена архаїзмами та діалектизмами («дики», «рам'я», «шкір'ям», «буй-звіря», «заборола»), що відтворюють колорит прадавньої мови. Фінальний вигук «Посягачеві вмерти!» звучить як давня клятва.
Перша частина — пейзаж первісної Волині: великі ліси й бори, пущі з турами й дикими звірами, «хмільне лице Дажбоже» над бездоріжжям. Світ сповнений божественних присутностей: Дажбог — сонце, Перун — громовержець, чиї «стріли, коні» мчать небом.
Далі з'являється людина — прапращур, що живе в «логовищах» серед «темних скель» і хащ. Він ще не має ні «зрубу», ні «поля», ні «заборол»; його щити — «дрючок і камінь», одяг — шкура білки чи «буй-звіря». Проте він міцно напинає тятиву і, головне, є «своєї ж долі паном».
Фінал — моральна квінтесенція: хто накине «ярмо ганьби», тому — смерть. Свобода для давнього волинянина важливіша за життя. Вірш варто читати як візуальну, майже скульптурну поему-ікону, де через образи прадавніх предків утверджується ідея одвічної волелюбності українського народу.
Теми: прадавня Волинь · волелюбність · слов'янська міфологія · предки і коріння · мала батьківщина