Хилились стязі, пнулись вгору
і хвилювали, як ковиль.
Усе зловісніш і суворіш
темніли черню корогви.
Світ хижим птахом, звірем кидавсь,
стріл гнало чорно, яко тьми,
а обіч страшно йшла Обида
і дотикалася крильми.
Було червоне поле бою.
Лягали ратію брати.
А день відтрублював сурмою
і золотив щити.
День догоряв так світозарно!
Душа просила корабля.
Десь біля голосила Карна,
тужила Жля.
Батальна картина, натхненна «Словом о полку Ігоревім»: майорять стяги, лягають у бою брати, Обида торкається крильми, а наприкінці дня голосять Карна і Жля. Настрій — урочисто-трагічний, елегійний.
Вірш належить до циклу поезій Оксани Лятуринської на мотиви «Слова о полку Ігоревім», які стали частиною збірки «Княжа емаль» (1941). Поетка вільно переосмислює образи давньоруської пам'ятки, перетворюючи епічну розповідь на низку ліричних, наче емалевих, мініатюр.
Образи Обиди, Карни й Жлі прямо запозичено зі «Слова»: Обида — діва-птах із лебединими крилами, Карна і Жля — міфологічні постаті плачу й скорботи за загиблими. Для празької школи «Слово» було національним епосом, у якому трагедія поразки поєднується з закликом до єдності.
Вірш написано чотиристопним ямбом, переважно чотиривіршами з перехресним римуванням: «вгору — суворіш», «ковиль — корогви», «кидавсь — Обида», «тьми — крильми», «бою — сурмою», «брати — щити». Рими часто асонансні, що надає звучанню архаїчної глухуватості.
Останній рядок скорочено («тужила Жля») — ритмічний обрив, схожий на останній схлип голосіння. Звукопис насичений: «стязі», «корогви», «черню», «зловісніш», — переважання шиплячих і дзвінких приголосних створює враження шелесту знамен і брязкоту зброї.
Початок — динамічна картина війська: стяги «хилились», «пнулись вгору», хвилювали «як ковиль». Порівняння зі степовою травою поєднує військо з природою, а «чернь корогов», що темніє «зловісніш і суворіш», передчуває поразку.
Центральна частина — апокаліптичний бій: світ «хижим птахом, звірем кидавсь», стріли летять чорно, «яко тьми», і поряд іде Обида, що «дотикалася крильми». Обида тут — не просто почуття, а міфологічна сила, яка невідступно супроводжує руське військо, віщуючи загибель.
Фінал контрастний: «червоне поле бою», де лягають «ратію брати», але день «світозарно» догорає, золотячи щити. Краса заходу сонця робить трагедію ще пронизливішою. «Душа просила корабля» — жага втечі чи вічного спокою, а голосіння Карни й Жлі завершує вірш як поминальний плач. Текст варто читати як лірико-епічну елегію про ціну героїзму.
Теми: Слово о полку Ігоревім · битва і поразка · героїзм і жертва · міфологія Русі · плач за загиблими