Стинає час, могутність ікол...
Оксана Лятуринська
Стинає час могутність ікол,
із лип на згин зриває лико,
долущує чужих навали.
Ляхи, татари, угри чвалом,
їх сила – й око не огорне.
Ти, злий Стрибоже, зрадив чорно!
Ліси під полум’ям, у димі,
і при землі чернеча схима.
Як серце русича не вразить? –
Хиткіш, хиткіш корогви й стязі.
І оклик: "За стремено, враже!"
з щитом, з мечем зломився княжим.
Упали вежі, впали стіни
і зрівняно вали. Руїни.
Здобувчий князь, його дружина
на Лодомерії твердинях.
І, мов молитва у відчаї,
угору зноситься Почаїв.
………………………………………
Де келії, хрести печерські,
князі могутні Лодомерські?
Про вірш
Трагічна історична медитація про занепад княжої Волині: навали ляхів, татар і угрів, зрада Стрибога, руїни веж і стін — і лише Почаїв, що підноситься, мов молитва у відчаї. Настрій — скорботний, елегійний, із ностальгією за втраченою величчю.
Історія
Вірш належить до волинського циклу Оксани Лятуринської, близького до збірки «Княжа емаль» (1941). «Лодомерія» — латинізована назва Володимирського (Волинського) князівства, що фігурувала в титулах угорських королів. Поетка оплакує падіння могутньої Волині під тиском сусідів у XIII–XIV століттях.
Почаїв, з його славетною лаврою, — один із найважливіших духовних центрів Волині. Для Лятуринської він постає символом незнищенності віри й національної пам'яті серед руїн політичної незалежності, а печерські хрести й келії пов'язують Волинь із києво-печерською традицією.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із суміжним римуванням: «ікол — лико», «навали — чвалом», «огорне — чорно», «димі — схима», «вразить — стязі», «враже — княжим», «стіни — руїни», «відчаї — Почаїв», «печерські — Лодомерські». Багато рим неточні, асонансні, що надає звучанню суворої архаїки.
Рядок крапок перед фінальним двовіршем — графічний знак пропуску, мовчання, втраченого часу. Риторичне питання наприкінці («Де келії, хрести печерські, / князі могутні Лодомерські?») перетворює вірш на класичну елегію «ubi sunt» — «де ті, що були перед нами?».
Як читати
Початок — образ невблаганного часу, що «стинає могутність ікол» (давніх могутніх звірів) і «зриває лико» з лип. Час долущує те, що не встигли зруйнувати навали ляхів, татар і угрів, сила яких така, що «й око не огорне».
Звертання до Стрибога, бога вітрів, що «зрадив чорно», — несподіваний поворот: навіть рідні боги покинули Русь. Ліси горять, «чернеча схима» лягає на землю, хиткішають корогви. Князь ламається «з щитом, з мечем», падають вежі й стіни, а ворожа дружина вже панує «на Лодомерії твердинях».
Посеред руїн лише Почаїв «угору зноситься», «мов молитва у відчаї». Духовність переживає політичну поразку. Фінальне питання про «князів могутніх Лодомерських» звучить і як плач, і як заклик пам'ятати. Вірш варто читати як елегію про загибель держави, яка лишила по собі віру й пам'ять.
Теми: занепад княжої держави · Волинь і Почаїв · навали і руїни · віра як порятунок · плин часу · історична пам'ять