До "бродів"
Олекса Стефанович
— "Ой, мабуть, не гаразд
Учинили ми, браття.
Покладем для них наше завзяття —
А за що? За ту безліч образ?
Що сказав би Тарас?"
— "Так. Вони — вороги
І серце їх — люте.
Коли треба їм буде,
Вони винищать нас до ноги".
— "Правда. Що не кажім,
Ми в руках... Тільки — ніби на кпини
Оцей Лев на мундирі чужім,
Оцей знак батьківщини".
— "Заблизько дивитесь, брати,
Тому і мовите негоже.
Нехай усе для нас вороже,
Ми йдем, бо мусимо іти.
Ми йдем з одним із ворогів,
Бо лише це дає нам зброю;
Не безборонною ж стопою
Стояти нам на полі бою
Цих велетенських хижаків!
За Україну ж цей двобій.
За плодоносний наш чорнозем,—
Тож як нечинними ми можем
Стоять у прі цій вогневій?
Ми йдем — туди. А там, в лісах
Непримиримої Волині,—
Вже стріли, гуки соколині,
Уже ожив Базарський шлях.
Кострами стало там багаття...
Костри горять... Вже другий рік
Багнет в один і другий бік
Там обертають наші браття.
Ми йдем до них. У слушний час
Уміння наше, нашу зброю
З’єднаєм з їхніми для бою —
І сила витвориться з нас".
— "Так, це лиш зав’язок. Не день ще,
Ще нам, брати, не розсвіло...
Ми знаємо, що німці — зло,
Але й Росія — зло не менше".
. . . . . . . . . . . . . . .
Прадавня світить візія
У далечі хмурній —
І Галицька Дивізія
Керує крок у бій.
Вояки із Радянщини,
Із Польщі, і, мабуть,
Із кожної займанщини
В рядах її ідуть.
Йдуть юні,— саду Нації
Весняний білий цвіт —
Й такі, що у сімнадцятім
За рідний встали рід.
Прадавня світить візія
Над просторами нив —
І йде у бій Дивізія. ...
І кличе віщий Див.
. . . . . . . . . . . . . . .
Не Дивізія вже,— лиш решти...
Глянув хрест на них з висоти...
Поможи, Білогорський Хресте,
Їм ранених своїх спасти!
Йдуть... Приспішено йдуть, як можуть...
Був наказ: за кожну ціну
Розірвати коло вороже:
Проламать ворожу стіну!
І стоїть, рамена залізні
Розпростерши над ними, хрест,
Ніби боре мряки зловісні,
Ніби каже: "вмерлий — воскрес".
. . . . . . . . . . . . . . .
Міттенвальд, 1949
Про вірш
Поема-роздум про бій дивізії «Галичина» під Бродами 1944 року: болісні суперечки вояків про вимушений союз із ворогом переходять в урочисту візію жертовного походу під знаком хреста.
Історія
Твір позначено Міттенвальдом 1949 року — табором для переміщених осіб у Баварії, де Стефанович опинився після війни, перш ніж емігрувати до Австралії. Повоєнні тексти поета звернені до свіжих ран: загибелі побратимів, поразки, розпорошення українців по світу.
Битва під Бродами в липні 1944 року, де дивізія «Галичина» потрапила в оточення й зазнала тяжких втрат, стала однією з найсуперечливіших сторінок української історії ХХ століття. Стефанович не обминає моральної колізії: його герої добре знають, що «німці — зло, але й Росія — зло не менше», і йдуть у бій лише тому, що інакше Україна лишиться беззбройною між «велетенськими хижаками».
Форма
Поема поліметрична. Перша частина — драматичний діалог у вільному ямбі з рядками різної довжини та мішаним римуванням (перехресним, кільцевим, суміжним), що передає живу інтонацію суперечки. Друга частина з рефреном «Прадавня світить візія» написана тристопним ямбом із чергуванням дактилічних і чоловічих клаузул — ритм маршу, урочистий і рівний.
Завершальна частина переходить у тристопний дольник із перехресною римою, де важкі паузи й обірвані фрази («Йдуть... Приспішено йдуть, як можуть...») відтворюють задиханий рух прориву з оточення. Частини розділено рядками крапок, як у «До „Базару“», що підкреслює спорідненість цих текстів.
Як читати
Діалогічна будова першої частини — найцінніше в поемі: голоси вояків звучать не як агітка, а як справжній внутрішній спір. Питання «Що сказав би Тарас?» і гірка іронія щодо Лева на «мундирі чужім» показують свідомість трагічного вибору. Відповідь «Ми йдем, бо мусимо іти» звучить не тріумфально, а приречено-тверезо, а згадка про волинські ліси й «Базарський шлях» пов’язує Броди з попередніми етапами боротьби.
У другій частині голос оповідача підноситься до епосу: «прадавня візія» об’єднує в рядах дивізії юнаків — «весняний білий цвіт» Нації — і ветеранів 1917 року, вихідців із Галичини, Польщі та «Радянщини». Так поет творить образ соборної України, що йде в бій усіма поколіннями.
Фінальний образ хреста, що розпростер «рамена залізні» над тими, хто проривається крізь «мряки зловісні», переводить історичну поразку в площину християнської надії: «вмерлий — воскрес». Поему варто читати як спробу осмислити жертву, якої не можна виправдати перемогою, але можна освятити вірою.
Теми: бій під Бродами · трагічний історичний вибір · соборність України · жертовність поколінь · християнська надія · війна і моральна відповідальність