Вогонь не гуде. Дим не валить.
Страху нема за стріху.
Не вийшли кричать, бігать, гасить.
Дзвонів не чути. Тихо.
І тільки згори синя вода
Ллє на вогонь без краю.
Та скільки не ллє, десь пропада, –
Навіть сліду немає.
А полум’я йде, – жадних загат, –
Вибралось вже на вежі
Найвищих дерев. Цілий наш сад
В тихій стоїть пожежі.
Прага, 1923.
Метафорична картина осіннього саду, охопленого «тихою пожежею» багряного листя, яку не може загасити навіть дощ. Настрій — споглядальний, заворожений, з відтінком тихої тривоги за згасання.
Вірш написано в Празі 1923 року — у час, коли Стефанович активно формувався як поет у середовищі української студентської еміграції. Пейзажна лірика займає в його ранній творчості помітне місце: поет охоче будує вірш на розгорнутій метафорі, що поступово розкривається читачеві.
Образ осені як пожежі має глибоке коріння в європейській і українській поезії, але Стефанович надає йому несподіваної парадоксальності: це пожежа без диму, гулу й паніки, вогонь, якого ніхто не гасить і якого не здолати.
Вірш написано акцентним віршем (тактовиком) із чергуванням довших і коротших рядків; стягнені наголоси на суміжних односкладових словах («Дим не валить», «Страху нема за стріху») створюють уривчастий, напружений ритм. Римування перехресне (валить — гасить, стріху — тихо; вода — пропада, краю — немає).
Короткі речення-констатації на початку вірша, розділені крапками, звучать як протокол пожежі навпаки — переліком того, чого немає. Лише в останній строфі синтаксис розгортається й підводить до розгадки: «Цілий наш сад / В тихій стоїть пожежі».
Вірш побудований як загадка: спершу читач бачить заперечення ознак звичайної пожежі — не гуде вогонь, не валить дим, ніхто не біжить гасити, не б’ють на сполох дзвони. Ця низка «не» створює моторошну тишу, у якій щось усе ж горить.
Друга строфа вводить «синю воду» згори — дощ із неба, що безкінечно ллється на вогонь і безслідно зникає. Парадокс посилюється: стихія води безсила проти цього полум’я. Нарешті в третій строфі вогонь «вибрався вже на вежі / Найвищих дерев» — і стає зрозуміло, що йдеться про осіннє листя, яке спалахує від нижніх гілок до верхівок.
За зовнішньою грою метафор відчувається глибший підтекст: тиха пожежа — це образ невідворотного згасання, плину часу, якого не зупинити. Сад «стоїть» у вогні спокійно, без опору, і ця покора природи перед осінню викликає в читача водночас захоплення її красою й смуток.
Теми: осінній пейзаж · розгорнута метафора · плин часу · краса згасання · тиша і споглядання