Серед лісів — збіговисько хаток...
Від хащавин, що встали, безбережні,
Вони втекли у вишні та черешні,
З ляку в тісний стулилися гурток.
Зо всіх сторін — темнозелений мрок...
"Вкраїнці ви?" — "Ми, паночку, тутешні..."
Чи знайдете, державні дні прийдешні,
Цей межи пущ загублений куток?
Як дико тут... А що уже зимою,
Коли усе обгорне білий сон,
Коли вовки нічною чередою,
Мабуть, не раз підходять до вікон?
Яке глупе, глибокеє заглушшя —
Землі Древлян село Велика-Глуша!
Прага, 1930
Сонет про глухе поліське село Велика-Глуша, загублене серед пущ, мешканці якого називають себе «тутешніми», а не українцями. Вірш поєднує замилування дикою природою з тривожними роздумами про національну свідомість.
Сонет написано в Празі 1930 року і входить до циклу творів Олекси Стефановича про рідну Волинь і Полісся. Велика Глуша — реальне село на Волинському Поліссі, край боліт і густих лісів, давня земля древлян.
У міжвоєнний час Волинь перебувала у складі Польщі, і національна самоідентифікація поліщуків була слабкою: багато хто відповідав на питання про національність словом «тутешні». Стефанович фіксує це явище з болем, ставлячи питання про майбутнє української державності на цих землях.
Класичний сонет, написаний п’ятистопним ямбом. Катрени мають кільцеве римування на дві рими (хаток — безбережні — черешні — гурток; мрок — тутешні — прийдешні — куток), терцети побудовано за англійським зразком: перехресний чотирирядок і завершальний двовірш (зимою — сон — чередою — вікон; заглушшя — Глуша).
Завершальна рима «заглушшя — Глуша» — етимологічна гра, яка розкриває суть назви села. Діалог у лапках вплітає в строгу сонетну форму живе народне мовлення.
Перший катрен персоніфікує хати: вони «втекли» від хащ у вишні й черешні, «з ляку» стулилися в тісний гурток. Село постає маленьким, беззахисним світом посеред грізної природи.
Другий катрен вводить ключовий діалог: «Вкраїнці ви?» — «Ми, паночку, тутешні...». Звертання «паночку» видає соціальну дистанцію, а слово «тутешні» — відсутність національного самоусвідомлення. Поет запитує, чи знайдуть «державні дні прийдешні» цей загублений куток, — питання про те, чи зможе майбутня держава охопити й пробудити такі глибинні землі.
Терцети посилюють враження ізольованості: взимку, під «білим сном», до вікон підходять вовки. Фінальне «Землі Древлян село Велика-Глуша!» нагадує, що ця глушина — прадавня українська земля з історією, яка сягає княжих часів. Захоплення й тривога, любов і біль зливаються тут в одне почуття до рідного, але ще не пробудженого краю.
Теми: Волинське Полісся · національна самосвідомість · глушина і ізольованість · давня історія краю · мрія про державність