Возстала і лик закрила
Десниця, набрякла гнівом...
Вітри розгорнули крила
І крикнули чорним Дивом.
Вирує, сурмить повітря,
Насовують хмари — обри...
Цинобри на спад — не відра,
Проллялися цебри цинобри.
Здрижали стовпи й колони,
Кладуть хмаросяжні мури
Такі громохкі поклони,
Що чола від них — на цури!
Вже холод у душах голих,
Вже кроки у вас непевні?
А це ж лише перший сколих,
Це лиш ворухнувся древній!
1938
Апокаліптична картина грози, у якій здіймається гнівна десниця, крають небо вихори й «чорне Диво», хитаються мури — і все це лише перший порух чогось давнього й грізного. Настрій — грізний, пророчий, сповнений передчуття катастрофи.
Вірш написано 1938 року, напередодні Другої світової війни. У цей час у ліриці Стефановича посилюються пророчі, есхатологічні мотиви: природні стихії постають як знаки великих історичних потрясінь, що насуваються на Європу й Україну.
Поет звертається до образності «Слова о полку Ігоревім»: «Див», що кличе з верху дерева, — зловісна міфологічна істота, провісник біди. Порівняння хмар з «обрами» відсилає до літописних аварів, а «древній», що «ворухнувся», нагадує про пробудження прадавньої стихійної сили, споріднене з образом Перуна в інших віршах поета.
Вірш написано тристопним амфібрахієм із чергуванням жіночих закінчень («Возстала і лик закрила / Десниця, набрякла гнівом»). Римування перехресне (закрила — крила, гнівом — Дивом; повітря — відра, обри — цебри).
Ритм посилюють густий звукопис і несподівані рими: «Цинобри на спад — не відра, / Проллялися цебри цинобри» — алітерація на «ц», «бр» передає гуркіт зливи. Архаїзми («возстала», «десниця», «лик») надають вірщеві біблійної урочистості.
Вірш відкривається жестом гніву: «десниця, набрякла гнівом», закриває лик, а вітри «розгорнули крила / І крикнули чорним Дивом». Природа персоніфікована як грізне божество, і кожен рядок нарощує напругу — повітря «вирує, сурмить», хмари насуваються, мов ворожі орди.
Кольорова деталь цинобри (червоної фарби) — заграви чи блискавиць — «проллялася цебрами»: небо наче стікає кров’ю. Здригаються «стовпи й колони», «хмаросяжні мури» кладуть такі поклони, що «чола від них — на цури». Образи руйнування будівель натякають на крах цілої цивілізації, а не лише на бурю.
Фінальна строфа звертається до слухачів: «Вже холод у душах голих, / Вже кроки у вас непевні?» — і з гіркою іронією застерігає, що це «лише перший сколих», лише ворухнувся «древній». Вірш звучить як пророцтво: справжнє потрясіння ще попереду. Написаний 1938 року, він сприймається як передчуття світової війни.
Теми: апокаліптичні передчуття · гроза як стихія · пробудження давньої сили · пророцтво · історична катастрофа