Забула ринь лінивая Горинь,—
От-от зовсім затримаються води...
Десь у лісах спинилися підводи,
По саму вісь втопившись у дряглинь...
Тече і ні розтопленая синь
На стріхи хат, на ниви і городи...
І сплять Садки, Кургани, Гориньгроди,
І спить уся сонливая Волинь.
Здається, й час зімкнув свої повіки,—
Ніколи більш не литимуться ріки,
Вози навік загрузли у багні...
Як увірвать годину цюю млосну,
Як закричать в цій важкій тишині,
Щоб раптом все прокинулося зосну?
Прага, 1930
Сонет про рідну Волинь, занурену в млосний сон: стоячі води Горині, загрузлі вози, сплячі садки й кургани, а над усім — прагнення розбудити край. Настрій тягучий, сумовитий і бунтівливо-закличний наприкінці.
Сонет написано в Празі 1930 року. Олекса Стефанович народився на Волині, і образ рідного краю — один із провідних у його творчості. Того ж року поет створив і сонет «Велика-Глуша», тож обидва твори можна читати як своєрідну волинську диптихову рефлексію.
Міжвоєнна Волинь у складі Польщі здавалася емігрантам краєм застою й національної сплячки. Мотив «сну» батьківщини має глибоке коріння в українській поезії, від Шевченка до поетів XX століття, і Стефанович продовжує цю традицію, поєднуючи пейзаж із громадянським закликом.
Італійський сонет п’ятистопного ямба: катрени з кільцевим римуванням на дві рими (Горинь — води — підводи — дряглинь; синь — городи — Гориньгроди — Волинь), терцети з римуванням CCD EDE (повіки — ріки — багні; млосну — тишині — зосну).
Повторювані мотиви сну і зупинки («сплять», «спить», «зімкнув свої повіки», «загрузли») та тягучі сонорні звуки («ринь лінивая Горинь») створюють уповільнений, сонний ритм. Різкий злам інтонації в останньому терцеті, з риторичними запитаннями «Як увірвать... як закричать...», уводить напругу і виклик.
Перший катрен показує зупинку руху: лінива Горинь «забула ринь», води ось-ось завмруть, підводи в лісах загрузли «по саму вісь» у багнюці. Природа й побут однаково скуті нерухомістю.
Другий катрен поширює сон на весь край: розлита синь огортає стріхи, ниви й городи, сплять садки, кургани, давні городища над Горинню, «спить уся сонливая Волинь». Згадка про кургани й «Гориньгроди» нагадує про славне княже минуле, яке тепер теж поринуло у забуття.
Терцети переводять пейзаж у роздум: здається, навіть час «зімкнув повіки», ріки ніколи більше не потечуть. Фінальні запитання — як увірвати цю «годину млосну», як закричати, щоб усе «прокинулося зосну», — розкривають громадянський підтекст. Сон Волині — це образ національної пасивності, а вірш стає закликом до пробудження.
Теми: рідна Волинь · сон і пробудження · національна пасивність · пам’ять княжої доби · заклик до дії