Похитнулися міри й виміри,
Стільки зверглося вір, богів,—
Тільки Він стоїть, Володимире,
Той, до кого ти нас привів.
У сліпучому сконі атому,
В лютім подиху всекінця,
Лиш виблискує на розп’ятому
Рубіновість його вінця.
У нещадному сяйві розпаду
Лиш чорнішою тінь хреста...
Вірим, княже наш, в свого Господа,
В те, що з мертвих Він нам возста!
Коротка молитовна поезія-звернення до князя Володимира: серед апокаліптичного розпаду атомної доби незмінною лишається віра в розп’ятого й воскреслого Христа, до якого хреститель привів Русь.
Християнська тематика — одна з наскрізних у творчості Олекси Стефановича. Поет, вихований у волинській православній традиції, з її Почаєвом і Острогом, постійно звертався до біблійних і літургійних образів, поєднуючи їх із національним мітом княжої Русі.
Згадка про «сліпучий скон атому» вказує на повоєнну, найімовірніше еміграційну пору творчості, коли страх ядерної катастрофи став частиною світогляду людства. Звернення до хрестителя Русі тут водночас і релігійне, і національне: Володимир — духовний батько народу, якому поет звітує про незламність успадкованої віри.
Вірш складається з трьох чотиривіршів, написаних тристопним анапестом. Римування перехресне з чергуванням дактилічних («виміри — Володимире», «атому — розп’ятому», «розпаду — Господа») і чоловічих клаузул («богів — привів», «всекінця — вінця»); дактилічні рими часто неточні, асонансні, що надає звучанню молитовної протяжності.
Ритм рівний і врочистий, з виразними паузами-цезурами; кожна строфа завершується сильною чоловічою римою, ніби утверджуючи сказане. Останній рядок із церковнослов’янською формою «возста» звучить як літургійна формула.
Перша строфа задає контраст хиткого світу, де «зверглося» стільки «вір, богів», і непорушного Христа, до якого привів народ князь. Поет ніби підводить підсумок тисячолітньої історії: ідеології й культи минають, а хрещення Русі лишається її опорою.
Дві наступні строфи — картина кінця світу: «сліпучий скон атому», «подих всекінця», «нещадне сяйво розпаду». Але саме на тлі цього світла яскравіше блищить «рубіновість» тернового вінця і чорніша стає тінь хреста. Парадоксальне поєднання сяйва й темряви підкреслює, що хрест не зникає навіть у вогні апокаліпсису.
Фінальне визнання «Вірим, княже наш, в свого Господа» звучить як присяга нащадків своєму хрестителеві. Вірш можна читати як коротке сповідання віри, у якому національна пам’ять і християнська надія на воскресіння зливаються в одне.
Теми: християнська віра · хрещення Русі · апокаліптичні мотиви · незмінність духовних цінностей · воскресіння