І хотів би підбігти ти:
Та чи ж можна в снігу такому?
Так помалу мусиш іти,
Мов ступінь твій по золотому.
Обізвався на річці лід.
Сутеніють снігів пустині.
Що не ступиш — глибокий слід
Хтось наллє тобі синім-синім.
Обізвався льодок — замовк.
Ще тихіше, здається, стало.
Що ти, чорне там: заєць, вовк?
Промайнуло, не відказало.
І хотів би підбігти ти,
Та чи ж можна в снігу такому?
О, як довго іще іти!
Як далеко іще додому!
1925
Зимовий вірш про довгу дорогу додому глибоким снігом, коли хочеться бігти, а можна лише повільно ступати, лишаючи сині сліди серед сутінкових пустель. Настрій — тихий, зосереджений, з наростаючою тугою за домівкою.
Вірш датований 1925 роком і належить до празького періоду творчості Олекси Стефановича. Зимові пейзажі в його ліриці часто мають двоплановий характер: конкретна картина снігової дороги обертається роздумом про людський шлях, самотність і далеку домівку.
Для поета, що жив на еміграції, мотив дороги «додому» мав особливу вагу. Хоч у вірші немає прямих згадок про чужину, туга за поверненням, яке відкладається й відсувається, звучить як прихована сповідь вигнанця.
Вірш написано тристопним анапестом із вільними ритмічними варіаціями й чергуванням чоловічих і жіночих закінчень («І хотів би підбігти ти: / Та чи ж можна в снігу такому?»). Римування перехресне (ти — іти, такому — золотому; лід — слід, пустині — синім).
Композиція кільцева: перша строфа майже дослівно повторюється наприкінці, але завершується новими рядками — «О, як довго іще іти! / Як далеко іще додому!». Такий повтор зі зміною створює ефект руху на місці, коли шлях начебто триває, а мета не наближається.
Вірш відкривається простим людським бажанням — підбігти, пришвидшити крок, — але глибокий сніг змушує йти повільно, «мов ступінь твій по золотому». Це порівняння несподіване: сніг, що заважає, раптом стає дорогоцінним, а кожен крок — урочистим і обережним.
Деталі зимових сутінків передані з тонкою спостережливістю: «обізвався на річці лід», «сутеніють снігів пустині», а в кожен слід хтось «наллє… синім-синім». Таємниче «хтось» і сині сліди надають пейзажеві казкового відтінку. Чорна постать, що «промайнула, не відказала», — заєць чи вовк — посилює відчуття самотності й тривоги в безмовному світі.
Звертання до себе на «ти» робить вірш внутрішнім монологом. Фінальні оклики про довгу дорогу перетворюють зимову прогулянку на образ життєвого шляху: дім залишається далеким, і подорожній мусить іти далі, крок за кроком, у тиші, що дедалі густішає.
Теми: зимовий пейзаж · дорога додому · самотність · туга за домівкою · життєвий шлях