І знову десь на обріях помалу
Розгойдує незримі хтось кадила
І синявою стеле, як бувало...
І знову моя Осінь десь ходила.
І знову десь під банею блакиті,
Як в церкві голубій паникадила,
Берези золотіють своїм віттям...
І знову моя Осінь десь ходила.
І знову десь між листям рябиновим —
Сліди, мов од кривавого кропила...
У синяві — у золоті — у крові,
І знову моя Осінь десь ходила.
Прага, 1925
Тиха елегія про осінь, що знову проходить світом, мов священнодійство: на обріях хтось розгойдує кадила, берези золотіють, як паникадила, а на горобині лишаються криваві сліди. Настрій — меланхолійний, урочисто-молитовний, з відчуттям вічного кругообігу.
Вірш написано в Празі 1925 року. Пейзажна лірика Стефановича часто набуває сакрального забарвлення: природа постає храмом, а її зміни — богослужінням. Це поєднання природного й церковного виростає з глибокої релігійності поета та з традиції української символістської поезії.
Осінь у Стефановича — не просто пора року, а «моя Осінь», особиста супутниця, що повертається щороку й нагадує про плинність життя. Для поета-емігранта цей образ мав і додатковий вимір — тугу за рідною природою, яку можна побачити лише в пам’яті.
Вірш написано п’ятистопним ямбом, катренами з перехресним римуванням (помалу — бувало, кадила — ходила). Особливість — наскрізна рима на «-ила» (кадила, паникадила, кропила), яка пов’язує строфи між собою з незмінним рядком-рефреном «І знову моя Осінь десь ходила».
Анафора «І знову десь…» на початку кожної строфи й однаковий кінцевий рядок створюють ефект літанії, де повторюваність стає змістом: осінь повертається так само неминуче, як повторюються слова молитви. Підсумкова строфа включає потрійний ряд «У синяві — у золоті — у крові», що збирає всі кольори вірша.
Кожна строфа малює окремий образ осені, і кожен із них пов’язаний із церковним обрядом. Спершу хтось «розгойдує незримі кадила» на обріях і стелить синяву — мов дим кадильний. Далі берези «під банею блакиті» золотіють, «як в церкві голубій паникадила». Природа стає храмом, де небо — купол, а дерева — світильники.
Третя строфа вводить тривожніший тон: між листям горобини лишаються «сліди, мов од кривавого кропила». Горобинові ягоди нагадують краплі крові, і світле священнодійство набуває рис жертовного обряду. Осінь, отже, — не лише краса, а й нагадування про смерть і страждання.
Рефрен «І знову моя Осінь десь ходила» звучить водночас інтимно і відсторонено: це «моя» Осінь, але вона ходить «десь», ніби поза досяжністю. Ліричний герой лише помічає її сліди. Так вірш стає роздумом про кругообіг часу, в якому краса й печаль, життя і згасання невіддільні одне від одного.
Теми: осінній пейзаж · природа як храм · плин часу · меланхолія · сакральне і земне