Хрест

Олекса Стефанович

Хрест степи собі на перса
Із доріг кладуть.
О.С.

І

В пустелі безлюдній встаєш на дорозі укрутній...
Укопано стали сталеві копита коня...
Похмурий, безрукий,— мов з муру ти викут, могутній;
Мов з муру ти викут, піднятий над заходом дня.
Майбути, од віку цим нетрям нічого не треба....
Ні гір ані веж із орлиним перекликом — "стеж!.."
Далеко-далеко доходить у дроготах небо,
Сперезане за-день напругами лютих пожеж.
В яку задуднити,— куди із цього перехрестя?
Здається, од віку папруги пламен і доріг
Цю землю карають — пережуть і крають і хрестять...
Давно в середхрестя цей камінь злоречий заліг!
Вправоруч — погроза, ще тяжча погроза — вліворуч,
А просто — пропасти, покласти себе і коня.
Загусла в повітрі,— не плине полинова горич...
За зґраєю зґрая, і кряче і гра вороння...
Не здійметься вітер,— отруєних трав не сполоще...
Там кості між ними, а там — нежива голова...
Неначе живая, в зубів засміялася ощер
І ящером з ока метнула, неначе жива.
Давно би рушати... Упало багровеє коло,—
Вороже навколо стає щохвилини темніш...
Піднявшись горою, захмаривши думою чоло,
У дикому полі на злім роздоріжжі стоїш.

ІІ

"Нехай усе тобі вороже,
Нехай жорстокий буде бій,—
Не гоже, лицарю, не гоже
Замислюватися тобі.

Олекса Стефанович — Христос Олекса Стефанович — Богдана стрічають Олекса Стефанович — Ще просонню сповиті... Ще 89 творів → Біографія Олекси Стефановича

Ти бачив цюю Україну! —
Лиш полини, лиш бур’яни...
А мала вибуяти крином
Благоуханної весни!

А мала квітнути, багата! —
Не крови гіркої ріка,—
Із неї мали витікати
Річки медів і молока.

Де розсипатися оселям,
Немов веселим намистам,—
Неісходимая пустеля
Глухими заростами там...

Чорнопапруге роздорожжя
Та чорнокрилявини грай...
Це дика сила зловорожа
Занапастила світлий край.

Це хижа сила положила
З своїх доріг на ньому хрест,
Щоб не піднявся із могили,
Щоби ніколи не воскрес.

Щоби довіку, як підлога,
Земля рипіла і гула,
Стогнала — скаржилась, небога,
Людей і Бога прокляла.

Щоб захлиналася у крові
І розвиднялася вночі
Од місяців яробагрових,
Що сходять, вгору не йдучи.

Щоб за навалами навали
На неї кидали свій шал,
Щоб шквали ґвалтів не вгавали,
За валом взвихрюючи вал.

Щоб крики, зойк і голосіння,
Щоби довіку Дивій спів —
В криваве заходу кипіння
Роздертий клекотами зів...

Це злі, непроханії гості
Проклали просторами хрест —
Й лежить між травами, де кості,
Де б’ються ворони з-за решт.

Лежить на тілі України,
Її проклятіє, злодух,
І до сьогоднішньої днини
Несе їй чорную біду.

Лежить, упершися у перса,
Кінці, мов крила, розпростер —
І що творилося тут перше,
Те саме твориться тепер...

Колеса, ноги і копита —
Без переліку, без числа —
Й гуде, тратованая, бита,
Як і колись вона гула...

І стугонять степи і стогнуть
Од тяжкотупотних стоног —
І дні, здригаючися, лохнуть
І ночі в дроготах тривог...

Те, що у давні було роки,
Те — уторік, позаторік...
Жорстоким хрест оцей широкий
Із уторованих доріг!

Одкриті сарани неситій,
Із давніх давен — сарани,—
Таким, як ти, вони закриті,
Таким заказані вони.

Встаєш отут — і проти тебе
Злоречий камінь вироста...
Та слухати його не треба,
А треба вирвати з хреста!

О, чує, знає дика сила,
Якій скипіти боротьбі,
Які принесли тебе крила,
Що завіряється в тобі!

Нехай ворожить, зловорожа,
Ляка загибіллю нехай,—
Ти розв’яжи це роздорожжя,
Хреста навіки розрубай!

Ти вирви, виверни цей камінь,—
Здвигни з хреста його "амінь",—
Розкавалкуй, розбий скалками —
І порохом його розкинь!

І рушся, сурмлячи у простір,—
Давно вже рушити пора...
Твоя дорога — тільки просто,—
Лиш просту лицар вибира.

Лише у простую дорогу
Веде ясна його мета.
Назад несе він перемогу —
Або ніколи не верта".

Прага, 1929

Про вірш

Монументальна поема-видіння про Україну, на тілі якої вороги поклали хрест доріг і навал, та про лицаря, покликаного розрубати це прокляте роздоріжжя. Настрій — суворий, трагічний і водночас волюнтаристично-закличний.

Історія

Поему створено в Празі 1929 року, у роки, коли поезія української еміграції в Чехословаччині осмислювала поразку визвольних змагань і шукала нової героїки. Для Олекси Стефановича, як і для Євгена Маланюка чи Юрія Дарагана, особливо важливими були образи степу, лицарства, історичної долі та месіанського призначення України.

Епіграф, підписаний ініціалами самого автора, — «Хрест степи собі на перса / Із доріг кладуть», — задає ключову метафору. Сюжет навіяний билинним і казковим мотивом витязя на роздоріжжі перед каменем із віщим написом, але Стефанович перетворює його на філософсько-історичну притчу про українське безчасся і можливість вирватися з кола повторюваних поразок.

Форма

Поема складається з двох частин, контрастних і за ритмом, і за інтонацією. Перша написана довгим п'ятистопним амфібрахієм із перехресним римуванням (укрутній — коня — могутній — дня): важкі, розлогі рядки з насиченим звукописом («За зґраєю зґрая, і кряче і гра вороння») відтворюють похмурий, застиглий краєвид пустелі.

Друга частина — пряма мова, ніби напис на камені чи віщий голос, — написана чотиристопним ямбом із перехресним римуванням. Коротші рядки, анафори («Щоби довіку...», «Щоб захлиналася...»), наростання наказових форм («Ти вирви, виверни цей камінь», «Розкавалкуй, розбий скалками») надають їй енергії заклинання й маршу. Стефанович рясно використовує архаїзми та неологізми (чорнопапруге, тяжкотупотних, стоног), що творять урочисто-епічний колорит.

Як читати

Перша частина — це нерухома, майже кінематографічна картина: вершник, «мов з муру викут», застиг на роздоріжжі в безлюдній пустелі над заходом сонця. Довкола вороння, кістки, мертва голова, що «засміялася ощер», отруєні трави й гірка полинова задуха. Камінь «злоречий» віщує з усіх боків погибель — це образ історичної безвиході, у якій опинилася Україна та її захисники.

Друга частина пояснює зміст хреста: «хижа сила» проклала шляхи своїх навал навхрест через українську землю, щоб «не піднявся із могили, щоби ніколи не воскрес». Хрест тут — не християнський символ спасіння, а знак прокляття, розп'яття країни, яку століттями топчуть «колеса, ноги і копита». Поет наголошує на циклічності історії: «що творилося тут перше, те саме твориться тепер».

Кульмінацією стає заклик до лицаря не слухати ворожих пророцтв, а вирвати камінь із хреста й «навіки розрубати» роздоріжжя. Фінальні рядки — «Назад несе він перемогу — / Або ніколи не верта» — звучать як лицарський кодекс честі, у якому немає місця компромісу. Так поема з картини трагедії виростає в маніфест волі й дії, характерний для празької поезії.

Теми: історична доля України · лицарство і подвиг · боротьба зі злом · роздоріжжя вибору · воля до перемоги · прокляття навал

Усі поети