Людська мудрість торкнула б місяця
Якби скласти книжки на стос,
Та безмірно над нею виситься,
Та над всім воздвигся Христос.
Від розстрілу — розтління атому
В лютім сяйві земний окрес —
І на нього (лиш тло Розп’ятому)
Тінь гігантську вергає хрест.
Підійнявшись над виром розпаду,
Поборовши в собі мерця,
Він вартує, всерівний Господу,
Бо ще вірить в людські серця.
Міттенвальд, 1947
Коротка філософсько-релігійна медитація про Христа, що підноситься над людською мудрістю та над руйнівною силою атомної доби. Настрій — урочистий, тривожний і водночас сповнений віри в людські серця.
Вірш датовано 1947 роком і позначено місцем — Міттенвальд, баварське містечко, де після Другої світової війни діяв табір для переміщених осіб, у якому перебували тисячі українських біженців. Олекса Стефанович, рятуючись від радянської влади, удруге пережив еміграцію і лише згодом переїхав до Канади.
Твір написано під свіжим враженням від атомних бомбардувань 1945 року, коли людство вперше усвідомило можливість самознищення. Для глибоко віруючого поета, чия творчість завжди мала релігійний вимір, відповіддю на загрозу «розтління атому» стає постать Христа як остаточної моральної міри світу.
Вірш складається з трьох катренів, написаних тонічним віршем, близьким до трииктного дольника. Перехресне римування поєднує дактилічні рими (місяця — виситься, атому — Розп'ятому, розпаду — Господу) з чоловічими (стос — Христос, окрес — хрест, мерця — серця), і цей контраст надає звучанню водночас протяжності й категоричності.
Лаконічність форми — лише дванадцять рядків — компенсується смисловою щільністю: кожна строфа містить окремий образ (книжки на стос, тінь хреста над спаленою землею, Христос на варті). Синтаксис урочистий, із інверсіями та церковнослов'янськими відгомонами («воздвигся», «всерівний Господу»).
Перша строфа зіставляє людське знання й божественну істину: навіть якщо скласти всі книжки на стос і дістати ним місяця, Христос усе одно височітиме над цією мудрістю. Образ вежі з книжок нагадує вавилонську вежу — горде прагнення людини сягнути неба власними силами.
Друга строфа малює апокаліптичну картину: «розтління атому» в «лютім сяйві» спалює земний обрій, і на цю спустошену землю хрест кидає свою гігантську тінь. Важливо, що земля є лише «тлом Розп'ятому» — центр світу перенесено з людської цивілізації на жертву Христа.
Фінал несподівано теплий: Христос, що переміг у собі смерть, «вартує» над світом, бо «ще вірить в людські серця». Не людина вірить у Бога, а Бог вірить у людину — у цьому полягає надія поета, який пережив дві світові війни, втрату батьківщини й таборове поневіряння.
Теми: віра і Христос · загроза атомної доби · межі людської мудрості · надія на людину · перемога над смертю