Лісун
Олекса Стефанович
І
Не вір, вродливко, Лісунові:
Не вирій носить він, а вир...
Нехай сурмить у млі сосновій,
Нехай гукає, людозвір,—
Не йди на клик його, не вір
Цьому на юнок ласунові!
І Водяник до вас — охочий.
Що напада біля річок:
Замружить бризками вам очі,
Підкине тріпот спідничок —
І потерпає квітничок
Ще не підливаний дівочий...
Та він не змучить ані трохи,
А тільки змочить вас, пустун,—
Пригода лиш серед дороги,
Веселий сміх тому, хто юн...
...Зовсім інакший — Полісун,
Оброслий обр копиторогий!
II
Заманить поночі в гущави,
В найглибшу глушу лісову,
Не зоглядишся, коли зчавить,
Зімне і кине на траву...
Пручатимешся ще у лапах,
Ще борсатимешся під ним,
Та, п’ючи твій дівочий запах,
Докраю стане він п’яним...
І закричиш в обіймах шорстких,
Заб’єшся тріпотами птиць,
Приймаючи жорстокі впорски
Його розтоплених живиць...
Звиватимешся в лапах в’юнко,
Мов од розлючених стожал,
Та це ще більше буде, юнко,
Його розпалювати шал!
Проситимешся в козлолюда,
Благатимеш його — "досить!.."
Та, як ліси, глухою буде
Його любашна ненасить.
Цілуючи, лише над ранок
Тебе лишить людокозел.
"Приходь. Та пий,— рикне,— рум’янок",
Всі тайни відаючи зел.
Де сталось, крикне хтось, ідучи:
"Ой і суниць же у траві!
Які ж солодкі та пахучі,
Які червоні та живі!"
Міттенвальд, 1949
Про вірш
Поетична стилізація поліської демонології: застереження дівчатам перед лісовими духами переростає в моторошно-чуттєву картину зустрічі з Полісуном — уособленням дикої, стихійної пристрасті.
Історія
Вірш позначено Міттенвальдом 1949 року. Стефанович, уродженець Волині, глибоко знав поліський і волинський фольклор, і вже в празький період активно звертався до дохристиянської міфології — Ярила, Перуна, лісових і водяних духів.
У «Лісуні» народна демонологія, знайома з «Лісової пісні» Лесі Українки, набуває відверто еротичного й темного забарвлення. Це один із найсміливіших текстів поета, де міф служить мовою для розмови про інстинкт і небезпеку пристрасті.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом. Перша частина складається з шестивіршових строф із римуванням АБАББА («Лісунові — вир — сосновій — людозвір — не вір — ласунові»), друга — з чотиривіршів із перехресною римою. Численні точні й складні рими свідчать про віртуозне володіння строфою.
Звукопис насичений шиплячими й свистячими («шорстких», «тріпотами», «впорски»), що підсилює відчуття лісової хащі і тваринної сили. Пряма мова наприкінці додає театральності.
Як читати
Перша частина побудована як ряд застережень: Лісун «не вирій носить, а вир», Водяник лише пустує й бризкає дівчатам в очі. На тлі цих відносно безпечних духів з’являється справжня загроза — «оброслий обр копиторогий» Полісун, напівтварина-напівбожество.
Друга частина відверто зображує насильство, але через міфологічну оптику: дівчина б’ється «тріпотами птиць» у «лапах», а «людокозел», сп’янілий від її запаху, лишає її лише на світанку. Образ поєднує жах і чуттєвість, нагадуючи античних сатирів і Пана.
Фінал контрастно спокійний: перехожий бачить на траві «червоні та живі» суниці. Цей образ-евфемізм натякає на сліди пережитого і водночас на вічний круговорот природи, яка поглинає людську драму. Вірш варто читати як темну баладу про стихію інстинкту, від якої не захищають ні звичаї, ні застереження.
Теми: поліська міфологія · стихія пристрасті · небезпека і спокуса · дика природа · фольклорна демонологія