Бог та Білий і Чорний.
Серед столу – вага.
Білий – світлеє горне,
Чорний – темне верга.
Твого духу вага то, –
Перед Богом стоїш.
Добрих чинів – багато,
Але злочинів – більш.
Тяжко важить неслава
Сварів, розбрату, зрад.
Та – краплина кривава –
Ось упав – Листопад.
Зазмагалися важки
Парокрильців обох –
І замислився важко,
Щось міркуючи, Бог.
Міттенвальд, 1946.
Алегорія Божого суду над душею народу: Білий і Чорний кладуть на терези добрі вчинки й злочини, сварки, розбрат і зради переважають — аж поки на шальку не падає кривава краплина Листопада. Вірш стверджує, що героїчна жертва може переважити гріхи нації.
Назва відсилає до Листопадового чину 1918 року — проголошення Західноукраїнської Народної Республіки у Львові, яке в еміграційній традиції вшановували як символ національної жертовності. Вірш написано в таборі переміщених осіб «Міттенвальд, 1946», коли пам’ять про визвольні змагання була для біженців джерелом гідності.
Олекса Стефанович, волинянин і поет празької школи, часто поєднував релігійну символіку з історіософськими роздумами. Білий і Чорний у вірші — ангел і біс, а заразом відлуння давньослов’янської пари Білобога й Чорнобога.
Вірш написано двостопним анапестом із чергуванням жіночих і чоловічих закінчень. Римування перехресне: Чорний — горне, вага — верга; вага то — багато, стоїш — більш; неслава — кривава, зрад — Листопад; важки — важко, обох — Бог.
Короткі рядки й чотири лаконічні строфи надають віршеві суворості й афористичності. Тире в третій строфі уповільнюють ритм перед головним образом, наче сама краплина падає повільно.
Перша строфа — сцена суду: Бог, Білий і Чорний, посеред столу — терези. Білий «горне» до себе світле, Чорний «верга» темне. Образ простий, як на народній іконі Страшного суду.
Друга строфа звертається прямо до читача: на терезах — «твого духу вага», а добрих учинків багато, «але злочинів — більш». Найтяжче важать «неслава сварів, розбрату, зрад» — поет сміливо називає національні вади, які в еміграції були болючою темою.
І тут падає «краплина кривава» — Листопад. Жертва героїв 1918 року змушує терези знову хитатися, а Бог «замислився важко». Фінал лишається відкритим: вирок не винесено, але кров, пролита за свободу, дає надію на помилування. Пам’ять про жертовний чин стає аргументом на користь народу перед вічністю.
Теми: Божий суд · національна жертовність · Листопадовий чин · гріх і спокута · історична пам’ять