Нам не знать, як згашено кров...
Олекса Стефанович
"Діла і бажання сторукі
І смерть, як найвищий вінок".
О.Ольжич
Нам не знать, як згашено кров,
І не знати, де тебе діли —
Чи ти в небо димом пішов,
Чи земля засипала тіло.
Тільки кажуть — вистукав ти
У стіну до свого сусіда,
Що нещадно мучать кати,
Та не їхня буде побіда.
І ми вірим — так і було:
Не вороже звірячо-хиже,
А дажбоже перемогло,
Побідило архистратиже.
Як шляхами вів тебе рок,
Так провів тебе і крізь муки,
На діла й бажання сторукі
Кладучи найвищий вінок.
Міттенвальд, 1946
Про вірш
Поетичний реквієм за Олегом Ольжичем, закатованим у нацистському концтаборі: невідомість його останніх годин переходить у віру в моральну перемогу героя. Настрій скорботний, але просвітлений і непохитний.
Історія
Вірш написано 1946 року в Міттенвальді — баварському таборі для переміщених осіб, де після війни опинилося багато українських емігрантів, зокрема Олекса Стефанович. Епіграф узято з поезії Олега Ольжича, побратима Стефановича з празького кола, видатного поета й діяча визвольного руху.
Ольжич загинув 1944 року в концтаборі Заксенгаузен після катувань, і обставини його смерті тривалий час залишалися невідомими. Серед еміграції ходили розповіді, ніби в останні дні він перестукувався з в’язнем сусідньої камери. Саме цей переказ Стефанович робить сюжетним осердям вірша, перетворюючи його на свідчення незламності.
Форма
Чотири катрени, написані дольником із тристоповою-чотириіктною основою: рядки мають вільнішу акцентну будову, що наближає мову до суворої, стриманої промови над могилою. Римування переважно перехресне (кров — пішов, діли — тіло; ти — кати, сусіда — побіда).
Остання строфа побудована на кільцевому римуванні (рок — вінок, муки — сторукі) і повертає слова з епіграфа, замикаючи композицію. Такий прийом надає вірша завершеності, ніби поет вкладає в уста загиблого його ж власний заповіт.
Як читати
Перша строфа починається з визнання безсилля: «Нам не знать», «не знати, де тебе діли». Варіанти — дим крематорію чи безіменна земля — названо з моторошною простотою. Така стриманість сильніша за будь-які патетичні оплакування.
Друга і третя строфи переходять від незнання до віри: перестук у стіну стає останнім посланням, а запевнення «та не їхня буде побіда» — пророцтвом. Поет протиставляє «вороже звірячо-хиже» начало «дажбожому» та «архистратижому», поєднуючи дохристиянський і християнський символи світла, що було характерно для поетики празької школи і самого Ольжича.
Фінал перетворює смерть на увінчання. Доля, що вела героя шляхами життя, провадить його і крізь муки, кладучи на «діла й бажання сторукі» найвищий вінок. Так епіграф із Ольжича збувається в його ж долі, а вірш стає не лише плачем, а й утвердженням безсмертя чину.
Теми: пам’ять про загиблого побратима · незламність духу · смерть як подвиг · боротьба добра і зла · реквієм